Картковий будинок - Майкл Доббс

— Тож як тобі всі ці справи з Уркгартом? — зрештою спитав Краєвскі, намагаючись знайти спільну тему, яку вони могли б обговорити.

— Це надзвичайно. І захопливо.

— Ніби Месія на білому скакуні, який мчить галопом на допомогу.

— Месії не їздять на скакунах, дурнику; вони віддають перевагу віслюкам.

Вони обоє засміялися, відчули полегшення. Він підійшов ближче, вона взяла його під руку, поки вони торували шлях крізь наметені вітром купи листя під голими деревами.

— Чому газета так вчинила? — запитала Меті.

— Не знаю. Ґрев просто увійшов учора пізно ввечері, ні слова нікому, вивернув газету навиворіт і дістав з кишені редакторську статтю для передовиці. Ніякого попередження; ніяких пояснень. Все-таки, здається, вона викликала ажіотаж. Зрештою, може, він вчинив і правильно.

Меті похитала головою.

— Не думаю, що це був Ґрев. Щоб так позиціонувати газету, треба мати яйця, а він же ж такий хирий хрін. Ні, це могли зробити тільки з одного місця: зі столу нашого — вашого! — улюбленого власника. Коли він вліз минулого разу, то скинув з трону Колінґриджа, а зараз намагається передати корону комусь іншому.

— Але чому? Чому Уркгарт? Він справляє враження одинака, аристократа, патриція, старомодного, хіба не думаєш?

— Сильний мовчазний тип.

— Нічого особливого, ніякого визначного фан-клубу.

— Але ж, може, в тому й річ, Джонні. Сидить і не вистромлюється. Ніхто не ненавидить його настільки, щоб змагатися з ним; не так, як із Семюелом.

Вона обернулася поглянути на нього, її подих формував завитки пари у вечірньому повітрі.

— Знаєш, він може просто прослизнути між крапельками, поки решта б’ються на смерть. Можливо, Лендлес визначив переможця.

— То ти гадаєш, він балотуватиметься?

— Певна того.

— Звідки?

— Я — політичний кореспондент. Найкращий. Але...

— Мерзнеш надворі біля намету, так?

— Я втратила роботу, Джонні, але не допитливість. Думаю, тут відбувається щось серйозніше, ніж будь-хто може уявити. Серйозніше, ніж Лендлес, набагато серйозніше, ніж Хирий Хрін. І занадто серйозне для «Кронікла».

— Що ти маєш на увазі?

— Вудворд і Бернстайн?

— Вони мали газету, щоб друкувати свої речі, Меті.

— А ще вони написали книгу.

— Ти напишеш книгу?

— Можливо.

— Хочеш, щоб я переказав це Ґреву?

— Тільки якщо це його дійсно засмутить.

Розділ тридцять третій

Що вище кіт видирається на дерево, то далі йому падати. Те ж саме і з політиками, хіба що політики не відскакують від землі.

Четвер, 16 листопада

Буде? Не буде? Новини наступного дня переважно присвячені були роздумам про те, чи балотуватиметься Уркгарт. Медіа завели себе до тієї міри, що почувалися б дуже розчарованими, якби він не висунув своєї кандидатури, хоча він і по обіді ще не повідомив своє рішення.

Так само як і Роджер О’Ніл. Вчора Меті зателефонувала до штабу партії з метою отримати офіційний коментар щодо комп’ютерної системи, продажу літератури й бухгалтерських процедур, і лише переконалася, що Спенс мав рацію щодо заборони працівникам спілкуватися зі ЗМІ на час кампанії. Меті змогла поговорити лише з прес-офісом, хоча ніхто з прес-офісу, здавалося, не міг чи не хотів балакати з нею.

— Схоже, ніби ви розслідуєте наші витрати,— припустив голос на тому кінці дроту.— Продаж літератури? Зараз у нас роботи з головою, Меті. Передзвоніть за кілька тижнів.

Тож вона попросила переключити на офіс О’Ніла, і її з’єднали з Пенні Ґай.

— Здрастуйте, це Меті Сторін з «Кронікла»,— сказала вона, відчуваючи легенький укол через власну нечесність.— Ми зустрічалися кілька разів на конференції, пам’ятаєте?

— Так, Меті. Чим можу допомогти?

— Я хотіла б дізнатися... знаю, треба було попередити раніше і все таке... але я хотіла б дізнатися, чи можна до вас зайти завтра зранку і коротко переговорити з Роджером.

— О, перепрошую, Меті, але він воліє залишати ранок вільним для роботи з паперами і для внутрішніх зустрічей.

Це була брехня, до якої Пенні доводилося вдаватися дедалі частіше, бо О’Ніл уже геть не дотримувався розкладу. Зараз він рідко приходив до офісу раніше першої години.

— Прокляття, я просто дуже сподівалася...

— А в чому справа?

— В мене просто є деякі думки, які я б хотіла обговорити з ним. Щодо раптової любові Чарльза Колінґриджа до політичної літератури. І адреси на Прейд-стріт.

Запала пауза, тривожна, так ніби Пенні впустила слухавку.

— Я вам передзвоню,— сказала вона і перервала зв’язок.

Коли Пенні подзвонила О’Нілу, вона очікувала, що її тривога від дзвінка Меті переросте у вулкан паніки, але О’Ніл видався навдивовижу впевненим.

— У неї ж нічого нема, Пен,— наполягав він.— Тим паче, я чув, що у неї неприємності в газеті. Це не проблема.

— Але що їй відомо, Родже?

— А мені, бляха, звідки знати? Приймімо її — і довідаємося.

— Родже?

— Гадаєш, я вже не можу змусити своє старе тіло рухатися, Пен? Вона ж просто довбане дівчисько!

Пенні спробувала наполягти, що це нерозумно, йому варто бути обачним, та він повз вуха пропустив її застереження. Так само як він пропускав ранки, тож Меті запросили на зустріч з ним наступного дня по обіді.

Пенні кохала О’Ніла, і її почуття надто наблизили її до нього. Вона думала, що в нього стрес, що він забагато працює, страждає; вона не розуміла мозкопульверизуючого ефекту кокаїну. Після порошку О’Ніл робився гіперактивним аж до світання, був не в змозі заснути, аж поки каскад депресантів поволі не долав кокаїн і не вкидав його у забуття, з якого він рідко коли виринав до полудня, а іноді й пізніше. Тож Пенні дедалі більше ніяковіла, поки Меті сиділа, чекаючи на О’Ніла. Він пообіцяв, що прийде вчасно, та поки годинник на стіні безжально цокав, здатність Пенні вигадувати нові виправдання вичерпалася: її бентежила його бравада на публіці й докори сумління на самоті, його незрозуміла поведінка та ірраціональні вибухи. Пенні принесла Меті ще одну чашку кави.

— Давайте-но я подзвоню йому додому,— запропонувала вона.— Можливо, йому довелося повернутися. Може, щось забув чи недобре почувається...

Вона зайшла до його кабінету, щоб зробити дзвінок подалі від Меті. Сіла на ріг столу, взяла слухавку і постукала по