Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Все, — Лора вивільнилася різким рухом. — І не бачу, аби новина про її смерть вас вразила.
— Не бачите, бо темно.
— Зате чути добре! — вона відступила. — Пізніше поговоримо. Дзвоніть у поліцію. Краще — напряму вашим друзям. Хай уже шлють кавалерію. Дивно, чому досі не викликали. Ви ж прочитали мого листа.
— Не повірив. Бо він ваш, — Едвін наголосив на останньому слові. — Поки міркував, усе закрутилося. Не встиг. Збирався, а тут ви.
І знову Лора отримала приклад, як діє алогізм логіки.
— Дзвоніть, — повторила вона.
Вийшла на ґанок, утративши до Моруги всякий інтерес.
Мають у запасі хвилин двадцять, поки поліція домчить. Досить, аби Жовнір усе зрозумів та накивав п’ятами. Зате напевне десь залишив сліди, котрі допоможуть встановити особу. Далі хай займаються ті, кому належить.
— Бодю!
Гукнула, не криючись. Навпаки — бажаючи, аби Роман почув. Зрозумів — вона тут не сама, проти нього кілька людей. Нехай би вже чкурнув, бажано — з Чернігова, чимдалі. Вона, колишня поліцейська й чинна вдова, не могла собі дозволити симпатій до того, хто готує вбивство. Але — вкотре логічна пастка, — не співчувала жертвам. Не поважала того, кого нині врятувала. І розуміла злочинця.
Навіть ставила себе на місце Жовніра.
— Богдане! — крикнула знову.
Відповіді не почула, чому не здивувалася. Хоча цей великий мовчазний міг би бодай видати якийсь звук навзаєм. Прикинувши, куди пішов Сокіл, вона рушила в тому ж напрямку, тримаючи кольт напереваги й налаштовуючи себе на готовність стріляти. У землю, вгору, все одно — огризнутися, показати зуби важливіше.
Відразу за рогом наткнулася на тіло.
Зойкнула, стрибнула вбік, для чогось гаркнула на всю силу легень:
— Назад! Не підходь! Назад!
Палець сам надавив на спуск.
Бахнуло — добре, що встигла відвести руку вбік, могла б влучити в Богдана.
4
Лора завмерла.
Стояла стовпом недовго — почала повільно обертатися навколо себе, тримаючи кольт у витягнутій правиці. Їй здавалося, що осіння темрява ворушиться довкола, насувається щільно, густо, поглинає водночас та звідусіль.
— Ед! Моруга! — заволала з погано приборканим відчаєм. — Сюди! Бігом сюди!
— Що там?! — долинуло від ганку.
— Та бігом же!
За мить поруч важко захекали. Едвін, як був, у капцях на босу ногу, джинсах і сорочці, наспів, стискаючи щось замашне. Зблизька Лора роздивилася камінну кочергу, показала на тіло, відчаю вже не приховувала:
— Тягніть! У дім! Швидко, я прикрию!
Моруга миттю оцінив ситуацію, пожбурив кочергу геть. Нахилився над Соколом, покректав, розвертаючи горілиць та беручи під руки. Богдан застогнав, спробував підвестися сам, та завалився, тягнучи за собою Едвіна. Ковбой коротко й люто матюкнувся, перехопив пораненого зручніше й поволік, задкуючи до ганку. Сокіл усе одно намагався допомогти, перебираючи ногами.
— Та не смикайся ж ти! — вигукнув Моруга.
— Зараз, Бодю, зараз! — Лора рухалася поруч, сторожко водячи дулом по периметру.
Двері господар у поспіху лишив прочиненими. Долати сходинки виявилося найважчим, але вже через поріг Сокіл з горем навпіл перебрався сам. Усередині Едвін лиш підштовхував пораненого по підлозі до широкої канапи в центрі великої вітальні. Коли Лора зайшла й зачинилася, Богдан уже мостився там, уперто відстороняючи Моругу.
— Поліція?
— Тут же не доб’єшся з першого разу. Зв’язок за містом — самі знаєте.
— Чорт забирай! Ви не викликали?
— Щойно нарешті відповіли — тут ви стрельнули, закричали! Мені до вас бігти треба було чи… Ой, ну вас! — Едвін впав на канапу. — Ось мені день народження!
— Дзвоніть уже, все!
Світло все ж вирішила не вмикати. Поки Моруга тицяв на кнопки свого телефона, Лора хотіла присвітити своїм. Не змогла — невдала спроба нагадала про розряджений акумулятор. Згадала про Богданів телефон, обмацала його кишені.
Не знайшла.
— Як ти? — спитала, торкнувшись його плеча.
— Десь він узявся, — вистогнав Сокіл, показав великого пальця. Чим дав зрозуміти — з ним не так добре, як мало бути, але краще, ніж могло.
— Пістолет твій де?
Богдан відмовчався. Лора припустила — випав чи вибили з руки, валяється десь у траві. Чи Жовнір прихопив із собою. Травматичною зброєю можна так само завдати шкоди. Навіть убити, Лора знає такі випадки. Нахилилася до Сокола так близько, як могла, видивляючись у темряві рану.
— Присвітіть сюди, — кинула Едвіну.
— Так мені дзвонити — чи світити вам? — тон просякнув знущанням.
Пішов ти в сраку, козел.
— Дзвоніть, — видихнула натомість.
Кольт поклала поруч. Легенько мацнула Богданову голову. Палець знайшов в’язке та вологе, Сокіл застогнав.
— Рану треба промити й перев’язати.
— Слухаюсь, — Моруга з телефоном відступив углиб зали, ближче до вікна.
— Аптечка є в домі?
— Шукайте, у ванній десь має бути, — господар показав напрямок, голосно сказав тепер уже в трубку: — Поліція! На мене напали! Едвін Моруга, ось хто говорить! Тут поранений, почули?
Він далі гарикався з черговим, та Лору розмова вже не цікавила. Нарешті видзвонив поліцію, це зараз головне. Лишається дочекатися, тим часом є чим себе зайняти.
— Тримайся, вже все, — заспокоїла вона Сокола.
Підвелася, пішла до ванної навпомацки, намагаючись зорієнтуватися у темряві в незнайомому помешканні. Моруга вже втретє повторював свою адресу, матюкав зв’язок і когось тупого на тому боці. Лора гмикнула, збоку це все чомусь почало смішити.
І враз завмерла, порівнявшись із ванною кімнатою.
Побачити не могла — щось почула.
Новий рух, мовби хтось переступав з ноги на ногу. Переносив центр ваги, втомившись клякнути в одній позі.
Тут, у будинку, ще хтось був.
Вже хтось є.
Коли Моруга вибігав — двері лишив навстіж.
Обійти будинок довкола, зайти з протилежного боку…
— ВІН ТУТ!
Лора налетіла на двері ванної, намагаючись притиснути вагою свого тіла. Її виявилося замало — зсередини штовхнули сильно, звук удару злився з її відчайдушним криком. Лору відкинуло, зарядило в голову, забиваючи лоба й квасячи ніс. Вона зойкнула від лютого болю, схопилася за лице.
Чорна тінь вилетіла з ванної, збила її з ніг.
Щось горлав Моруга.
Звук удару — кинув у нападника телефоном, нічого іншого під рукою не мав.
Лора звивистим вужем ковзнула, дивом уникаючи взутих у важкі черевики ніг. Уявила пораненого Богдана між нападником та Моругою. Вкотре за останній час дивуючись сама