Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха
Він перевів подих, добираючи слова для наступної тиради.
Лора скористалася цим негайно.
— Я співчуваю вашому горю, — мовила неголосно. — Саме тому дозволяю називати себе сучкою в присутності гурту людей, знайомих і незнайомих, чоловіків та жінок.
Брови Горностая стрибнули вгору. Зараз він мав вигляд непереможного бійця, який звалив новачка одним ударом, святкує перемогу, готується купатися в оваціях — аж раптом нікчема підводиться на ноги. І лупить під дихало.
— Хай поліція робить свою роботу, — повела вона далі, трохи підносячи голос. — Я хочу пояснити вам дещо, але сам на сам. І збираюся нагадати ще дещо. Ви точно не хочете, аби присутні чули певні історії.
Вона кивнула на двері спальні. Пішла туди першою й не мала сумніву — прокурор підкориться, піде за нею. Зачинившись ізсередини, Горностай голосно видихнув, гримнув:
— Ти що собі дозволяєш, ще й у квартирі моєї нещасної доньки?!
— Можна на ви? — зберігати спокій Лорі ставало дедалі важче. — І на півтону тихіше, Іллє Дмитровичу.
— Ви й по батькові знаєте, — Горностай нарешті стишив голос.
— Так це ж не секрет. Прокурор міста — публічна особа. Про вас навіть стаття в Вікіпедії є. Невеличка, але все-таки. Ви інші секрети маєте. Ви та ваша донька. Яку, з усім сумом з приводу трагедії, не готова вважати нещасною. Такою була Діана Жовнір. Хіба ні?
Горностай напружився.
Випнувся вперед борлак, від чого шкіра на горлі враз натягнулася. Знову сіпнулися догори й відразу зсунулися брови. За короткий час лице поміняло кілька виразів: здивування, гнів, бентега, розгубленість.
— Ви ж зрозуміли, про кого я.
— Звідки ви… Тобто… — Прокурор уже опанував себе. — Не так. Хто ще знає?
— Крім вас, вашої дружини, молодшої сестри вбитої дівчини…
— Проститутки.
— Людини! — Лора не стрималася, тупнула ногою. — Отже, крім утаємничених у цю огидну історію дванадцять років тому вона відома ще трьом. Мені, моєму напарнику Богданові, моєму шефові Данилові Гайдуку. Якби хотіла оприлюднити, не закликала б вас на тет-а-тет. Щодо того, звідки: вислухала Алісину сповідь. Вона втомилася носити це в собі. Чи виявилася більш совісною за інших, чи відчувала особливу провину за непокараний злочин… Мовчала б довше, жила б із цим іще довго. Три попередніх смерті налякали, підштовхнули. Довірилася мені, бо знала — не побіжу ані до Христенка, ані до начальника поліції.
— Ви справді не мали такого наміру?
— Усе дуже непросто, — визнала Лора. — Хоча б тому, що є прямий зв’язок між чотирма смертями день у день та не раз згаданим столітнім прокляттям того будинку. Який дванадцять років тому став місцем скоєння злочину. Зґвалтування, пане прокуроре, та вбивства. Але в цьому зв’язку відсутня головна складова для мене як людини, котра працювала в карному розшуку й займалася особливо тяжкими випадками. Логічна складова.
— Ви ж Лариса?
— Лора. Так зручніше.
— Гаразд, Лоро. Ви ловили вбивць — і шукаєте логіки в байці про давнє прокляття? Яку, сто процентів, склепала з того, що мала під рукою, божевільна місцева активістка Таня Помічна. Думала, так налякає всіх і захистить свою архітектурну пам’ятку.
— То не її власна пам’ятка. Різьблений будинок Білозубів — надбання вашого міста.
— Давайте без демагогії, — буркнув Горностай роздратовано. — Суть у тому, що мертве не може померти. Тобто, за аналогією, у легенді про прокляття, яка, до всього, нічим не підтверджена, логіки бути не може. Це ірраціональна царина.
— Згодна. Зараз ви все розклали по поличках, хоч і не зрозуміли цього. Нехай прокляття не існує. Все це — казки, вигадки, забобони. Але в такому разі треба логічно, пане прокуроре, ло-гіч-но пояснити всі смерті. Причому — такі швидкі. Нам усім не дають оговтатися, перевести подих.
— Моя донька перерізала собі вени, — сухо сказав Горностай. — Учора ви залякували всіх її колишніх друзів…
— Уже позавчора, — вставила Лора. — Сім хвилин на першу ночі. Чотирнадцяте жовтня. Свято Покрови вже сім хвилин як.
— Та не забивайте мені вже баки! — вкотре визвірився Горностай. — Аліса справді переживала через ту прикру історію!
— Вбивство людини прокурор називає прикрою історією.
— Не чіпляйтеся до слів! Аліса нікого не вбивала!
— Стояла поруч. Дивилася. Чи — як?
— Не має значення. Спершу — два трупи людей, яких вона через ті події викинула з життя. Потім — зустріч із вами. Нарешті, ви були тут, у неї, самі ж зізналися.
— Зізнаються у скоєнні злочину.
— У вас платівку заїло.
— А ви не дивитеся далі власного горя, — зауважила Лора. — Нехай наше знайомство та наші розмови могли підштовхнути Алісу до фатального кроку. Зважте, вона ще при мені випила чимало алкоголю. Як пояснимо нещасний випадок із Хитровим? Його, ініціатора, ідейного натхненника того дійства в будинку, замучила совість? Так сильно, що влив у себе маже літр спиртного, проти ночі вибіг надвір із сокирою і впав потилицею на гостряк цеглини? Нагадати, що саме він першим ударив Діану — теж каменюкою, так само по потилиці? Ну, з Євою, його тодішньою подружкою, тінню Аліси Горностай, я взагалі не знайома й словом не перекинулася. Вона померла теж через мене? Ще ж Ігор Яровий, той самий, заради кого заварилася ота отруйна каша. Я приїхала сюди, до вчорашнього дня зеленого поняття не маючи ані про ту компанію, ані про трагедію в будинку, — Лора перевела подих, почекала, раптом Горностай щось додасть, він мовчав і вона завершила: — Усе впирається в експертизу. Трупи не кримінальні. Самогубство, нещасний випадок, дві смерті від раптової зупинки серця. Мені потрібен логічний аргумент, аби назвати все це вбивствами.
— Справді, пояснити смерті треба, — визнав прокурор. — І всю оту супровідну атрибутику. Найперше — розбиті дзеркала.
— Грішник бачить у дзеркалі свою темну сторону, лякається, розбиває дзеркало, вмирає з переляку, — Лора нагадала це не так співрозмовнику, як собі. — Ось лише Аліса чомусь злякалася у ванні. Не відразу впала мертвою. Спершу розбила люстро. Потім — набрала ванну. Роздягнулася. Лягла. Перерізала вени. Тихо помирала — з перекошеним від жаху лицем.
— Ви ж самі в таке не вірите.
— Подібні запитання можуть бути і до попередніх смертей. Відповість на них Роман Жовнір. Ви його теж знаєте. Старший брат
