Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

Був у мережі — свідчило маленьке зелене кружальце.

— Не спить, — сказала Лора, переглядаючи стрічку. — У друзі явно не додасть, але ж непрочитане повідомлення побачить. Знаєш, чому не спить? — ковзнула поглядом на Сокола. — День народження в нього сьогодні. Чула краєм вуха, на Покрову. Єва Бортникова не встигла його привітати з тридцяткою. Така, казали, звичка в неї була, всю компанію дратувала. Нагадувала, бач, про…

Раптом тілом пробіг сильний струм.

Раз.

Другий.

Третій струснув дуже різко, до потемніння в очах.

— Happy Birthday to You, — прошепотіла, не вірячи самій собі й власному осяянню. — Ось чому Моруга ще живий. Він останній. Жовнір так підгадав. Усе почалося з дня народження, Бодю. Розумієш? Діана стала подарунком на іменини. Не Ковбою, та яка різниця, вони ж одна компанія.

Сокіл уже стояв на ногах, перевіряв пістолет.

— Зараз, — Лора швидко написала Морузі в месенджер, відправила лист, узяла плащ, вдягнула, поклала телефон у кишеню, не вимикала інтернет. — Погнали. Його адресу знайду по дорозі. Та вона ж десь була, Гайдук пробивав. Чорт, Гайдук!

Тепер її ніщо не стримувало.

Пішов виклик.

Заспаний голос почула в трубці після третього сигналу.

— Чесне слово, Лоро. Не повіриш — відчувало серце, що ти озвешся отак.

— Гайдуче, по конях. Тебе тут треба, як ніколи. Навіть якщо нам удасться врятувати Морузі життя.

— Поясни. Хоча — не треба, ти знаєш, що кажеш і робиш. Сокіл біля тебе?

— Куди ж без нього.

— Тоді я спокійний. Протримайтеся три години.

— Сюди їхати дві.

— Не вночі.

— Траса порожня.

— Траса погана. Я вже поїхав.

— Ми теж.

Розмова перервалася.

3

Фари розтинали жовтневу ніч.

Лора час від часу зазирала в телефон. Відповіді досі не було, і ситуація складалася критично. Сама винна, телефон сідав, за клопотами й калейдоскопом подій забула вчасно підзарядити. Також не могла пояснити собі, чому Жовнір повинен прийти до Моруги саме тепер, а не дочекатися кінця дня.

Навігатор вивів на околицю, але іншу. Протилежну тій, де марно ховався від кари Антон Хитров. Треба було в певному місці звертати з траси, але Сокіл проїхав потрібний поворот. Потім виявилося — металевий жіночий голос узагалі веде не туди, вони заплуталися у невеличкому селищі, тричі роблячи різні кола й тричі вертаючись на одне й те саме місце. Нарешті Богдан здав назад, повернувся на вихідну, задав інший напрям — і тепер їх повели в тому напрямку, з якого вони передчасно зійшли.

Час спливав шалено.

Акумулятор сідав уперто й упевнено.

Знову поворот, трохи вперед. Дорогу закривав шлагбаум — приватна територія.

Мав би закривати: стояв сторч.

— Погано, — процідила Лора. — Ми не встигли.

Сокіл проїхав далі вперед. Фари висмикнули з ночі ковану браму, біля якої валялося щось велике, схоже на лантух. Самі ворота були замкнені. Заскавчали гальма. Лора з Соколом вискочили з машини. Вона перша опинилася біля високого чоловіка в камуфляжній уніформі. Голова липка, довкола голови — теж, але він стогнав.

Живий.

Наручники на заведених назад руках.

Пластикові, такі через інтернет продаються вільно.

Лора розпрямилася, потягнула з кишені телефон. Не стримала лайку — екран блимнув на прощання й згаснув. Ніби хтось посадив батарею саме в цей момент навмисне.

— Бодю, в поліцію дзвони! — вигукнула вона, розвертаючись у той бік, куди побіг Сокіл.

Він маячив далі, біля огорожі.

Поруч із якимось іншим автом.

— Ясно! Бігом!

Рука сіпнула браму — і хвіртка, вмонтована в неї, подалася, прочинилася. Сокіл уже наспів, відсторонив Лору рукою вбік м’яким, але водночас сильним рухом. Правиця вже стискала пістолет, травматичний, та все одно зброя. Богдан ковзнув крізь пройму хвіртки першим. Рухався ривками, мовби перетинав лінію ймовірного вогню на фронті. Йшов швидше за неї, тож пірнув у темряву й розчинився в ній.

Будинок, двоповерховий, як бачила Лора на картинці в інтернеті — максимально наближений до ковбойських помешкань часів Дикого Заходу — теж злився з ніччю. Не світилося жодне вікно.

Підбігши до ґанку, Кочубей скочила через три сходинки на четверту. Не криючись, замолотила в двері спершу кулаками, потім — носаками. Зсередини не чулося жодного живого руху, і Лора закричала на всю міць легень:

— Моруго, відчиняйте! Це Лариса! Відчиняйте вже!

Тепер усередині почулися якісь звуки. Хтось щось пересував. Потім кроки, клацання замків — і на порозі виник господар. Цього разу нічого питомо ковбойського: джинси й картату сорочку може носити й носить хто завгодно. Очі звикли до темряви, і Лора побачила на босих ногах Моруги гумові домашні капці.

Найпростіші.

І аж потім — кольт у руці, яка висіла вздовж тулуба.

— Я прочитав попередження, — сказав Едвін відразу. — Спершу не повірив, хотів видалити. Перед тим написати вам щось різке. Потім почалося.

— Зайдемо.

— Так-так, — Моруга ступив назад, пропускаючи. — Я світло вирубав усюди. Про всяк випадок.

— Чекайте, тут іще десь мій напарник. Гайда, — Лора торкнулася озброєної руки.

— Знаєте… Ви краще самі. Я прикрию.

— Кого від кого? А, ясно все з вами… Дайте.

Едвін коливався менше хвилини — простягнув їй кольт.

Навіть вклав у руку, взявши її правицю своєю вільною лівою. Лора давно не вправлялася в стрільбі. За штатним розкладом та родом діяльності зброя їй належала. Навіть мала дозвіл, проте воліла тримати виданий Гайдуком казенний пістолет у робочому сейфі. З кольтом узагалі ніколи не мала справу. Через те здивувалася сама собі, коли, не питаючи нічого, розібралася, як зняти запобіжник та загнати патрон у патронник.

Моруга зустрічав небезпеку зі зброєю, поставленою на запобіжну кнопку.

— Для чого вимкнули світло?

— Ховаються в темряві.

Пояснення здивувало. Але, так само на подив, мало свою логіку.

— Де він?

— Хто? А-а-а! Ходив десь навколо будинку. Я навіть не знаю, як виглядає. І чи він сам.

— А ви — самі?

— У домі — так. Був охоронець, я найняв… — Моруга трошки подумав, нарешті дібрав потрібні слова. — Вчора. Тобто позавчора. Ну, коли Хитрова… Чи він сам себе… Чи…

— Сама себе вбила Аліса, — відрізала Лора, не стрималася. — Ваша шкільна любов. З якою її тато, а ваш без малого тесть змусив вас розстатися.

— Та-ак, —