Завоюй мене - Стефанія Лін

— Він просто впивався моїм безсиллям, — з люттю промовляє молодший Данте. 

— Впивався. — погоджується Марк. — Її страхом, твоєю безпорадністю, слабкістю. Він знав хто ти, в той час, як ти був сліпим кошеням. І я. Раміль вирішив, що зможе переграти мене через вас обох. Використати вас.

Марк замовкає, тож кажу я:

— Він помилився. 

Данте хмикає. 

— Так, Сабріно, він помилився. Як мій брат. І я. Моя охорона.  Наші помилки тепер шрамом будуть на твоєму тілі. — слова такі холодні, наче Марк звинувачує мене у цьому. 

— Ніхто не знав, що так вийде, — шепочу. Соваюся на дивані. Погляд Данте колючий, під ним не затишно. Той чоловік, який ніс на руках, зник. 

— Так завжди виходить, коли робота виконується не якісно, — ковзає поглядом по моїй нозі. — Я викликав лікаря, він огляне рану. 

Спершу й не одразу розумію, що має на увазі. Прослідковую за очима сирени й згадую про ногу. Поки Марк розповідав, забула про біль. Повітря у кабінеті таке напружене, що все інше стає незначним.

— І що далі? — Маріан йде до столу й теж робить кілька ковтків з пляшки.

Марк ліниво відрізає:

— Раміль вже їде у камеру, де проведе найближчі роки. А ти поїдеш у столицю, вчитися. Я організував тобі середовище в якому будеш вивчати як правильно керувати мільйонними компаніями й не стати жертвою нового шантажу.  Сабріна ж… — байдужим поглядом окидає, — продовжить працювати на мене за умовами контракту, який підписала. 

— Справді? — Маріан біснується. — Не знав як краще позбутися мене? Виганяєш? Так був проти нас з Брі, що може це ти все вигадав? Може Раміль твоє творіння? Дуже легко ти впорався з ним! 

Все у мені холодним стає. Звинувачення Маріана виглядають досить правдоподібно, якщо згадати, що Марк від самого початку був проти нас, як пари. Раптом, це правда? Раптом напад, те, як Данте знайшов мене вдало, Раміль, який наче випадково опинився в лісі в той самий час, що і я, мій несправний квадроцикл, шантаж Маріана, неспроможність охорони Марка знайти покидька, — добре спланований хід Данте?  

Марк ніяк не реагує на крик брата. Дістає з-під столу ще одну пляшку й, всміхнувшись, відкорковує та п'є.

— Ти присвятив життя, щоб зіпсувати моє існування. Не я. Запитай ще раз, тільки цього разу у себе. — викарбовує. 

Стукіт у двері перериває братів. Заходить чоловік який представляється лікарем. Одразу йде до мене, тож поки оглядає у кабінеті тиша. Хвалить Маріана, журить мене й каже, що доведеться кілька днів не напружувати ногу. А так, мені шалено пощастило, могло бути значно гірше. Згодом лікар йде, а ми мовчимо. Маріан на дивані, неподалік від мене, запиває все алкоголем. Марк, навпаки, розслабляється під його впливом. Тільки я напружена настільки, що боюся слово сказати. Не знаю, що думати. Данте розповів усе логічно, оскільки і я собі уявила ситуацію аналогічно. Але Маріан сказав те, що теж може бути правдою.

Питання тепер в тому, наскільки ж Данте жорстокий, якщо міг діяти таким чином, тільки б ми з Маріаном разом не були? Я б хотіла не думати так. Дуже. Але згадуючи усе, наскільки сильно Данте був проти нас, у звинувачення Маріана віриться сильніше, ніж хотілося б. Варто усвідомити, мене ламає. Кістки тріщать, шкіра горить від болю. Я ж пам'ятаю його тепло. Було приємно, коли ніс на руках. Почувалася принцесою. Потрібною. Емоції були іншими. Не тепло та затишок, зате впевненість, що поки він тримає, ніхто у світі не заподіє шкоди. Все просто, до такого, як Данте банально страшно підійти. Тепер я знову уламок. Скло, що вже тисячу разів розбили, а потім склеїли. Шмат душі, який ніяк не припинить страждати. 

— Ми їдемо! — Маріан різко встає з дивана, відставляє пляшку і підхоплює мене на руки.

— Що? — ошелешена, не можу і слова вичавити. Обхоплюю його за шию й в карі очі дивлюся. — Маріан? 

— Все буде добре, — торкається губами кінчика мого носа. — Ти чув, брате? Ми їдемо до мене! Більше не наказуй мені! Я не поїду в столицю. Не залишу Брі тобі. Нічого не вийде! 

Марк нічого не відповідає. Взагалі. Маріан йде, не даючи мені шансу на вибір. А я і не знаю, що б обрала.