Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Вона гарна, — похвалив Карличек. — Ми спершу подумали навіть, що злодій забрав з неї ваш одяг, але потім збагнули, що в ній нічого не було. А тепер погляньте на нижню шухляду. Коли злодій зайшов до кімнати, в руках у нього була сокира. Варто йому було раз вдарити сокирою по шухляді, і замок би не витримав. Проте він цього не зробив… До речі, де ви купили цю шафу?

Дівчина спершу відповіла, що в рибній крамниці, але після того, як Карличек нагадав, що він не збирається в нею жартувати, назвала адресу празької меблевої фірми.

— А коли ви купили її?

Вона відповіла, що в той же день, як Колумб купував вітрила для свого парусника.

Тоді в розмову змушений був втрутитися я, і лише після цього Клімова сказала, що вчора минув тиждень.

Карличек ставив запитання далі:

— Тобто, в ту п'ятницю, про яку вже йшла мова?

Вона спідлоба глянула на нього і підтвердила:

— Так!

— А що сталося в понеділок? Я чекаю від вас вичерпної розповіді. В противному разі нам доведеться розмовляти в іншому місці.

— Краще поговоримо тут, — кинула вона. — На понеділок було домовлено, що шафу привезуть сюди. Ми хотіли зробити це одразу, але виявилось, що магазин на таку відстань меблів не розвозить. Нам порадили звернутися до агентства добрих послуг та Арно сказав, що привезе її в понеділок на таксі.

— Чому аж у понеділок?

— Боже мій, яке це має значення?

— Виходить, має, — пояснив Карличек. — Агентство добрих послуг бере за перевезення меблів у кілька разів дешевше, але не дає відразу машини — її треба трохи почекати. Хто поспішає, той наймає таксі. А що зробив ваш Арнольд? Він не поспішав, проте заплатив дорожче!

— В цьому немає нічого дивного, — посміхнулася Клімова. — Ми купили шафу в п'ятницю ввечері, а в понеділок вранці Арно мав одержати гроші.

— Де саме?

— Хіба я знаю? Можливо, давали зарплату у нього на роботі.

— Ні, дівчинко, не давали. Він мав якесь інше джерело. Коли він забрав шафу?

— Тільки в середу. Я все чекала, що він до мене завітає.

Звичайно, Арнольд Фієдлер не міг сам впоратись з цією шафою. Тому не важко було знайти вантажників, які допомагали йому. Мене дуже цікавила замкнена нижня шухляда, але нею я мав намір зайнятися пізніше.

— Давайте запалимо лампи, — звернувся я до Карличка.

— Гаразд, — погодився він. — Думаю, поки що вистачить і однієї.

Він запалив лампу, і яскраве світло заповнило простору кімнату, схожу на зал. Купа різноманітного мотлоху валялась посередині приміщення, скрізь було порозкидано уламки меблів, клапті паперу.

— Боже мій! — злякано вигукнула Віра Клімова. — Що тут наробили!

Я також не сподівався побачити подібну картину. Карличек, переступаючи через сміття і похрустуючи склом, дістався до середини кімнати. Нахилився і підняв з підлоги склянку з вибитим дном.

— Хто це так старанно витирав її ганчіркою? Ви? — повернувся він до Віри.

— Мабуть, я. Зараз не пригадую.

— Це звичайна двохсотп'ятдесятиграмова склянка для води. Я не помиляюсь?

— Ні.

— Нею, поза всяким сумнівом, користувався злодій, а потім кинув на підлогу. Але відбитків пальців на склянці немає. Як ви гадаєте, чому?

— Він був у рукавичках?

— Не знаю, я при цьому не був.

Віра Клімова мовчки знизала плечима. Карличек уважно стежив за нею.

— Складається враження, — промовив нарешті він, — що цей землетрус Арнольд Фієдлер викликав на свою голову сам.

Віра здригнулася.

— Як це розуміти?

— А дуже просто. Він сховав тут якусь річ, а хтось інший розшукував її. Коли я щось від когось ховаю, то, мабуть, знаю, кого ця річ цікавить. Тому Арнольд теж мусить знати злодія. Отже, його могли знати й ви.

Віра Клімова широко розплющила очі. В них були здивованість і переляк.

— Ви що, з глузду з'їхали! Тут нічого немає й не було.

— А де ж воно?

— Ви запитуєте в мене? Знайдіть злодія, і він вам розповість.

— Ми його все одно знайдемо, — посміхнувся Карличек, — навіть якщо нам у цьому не допоможете ні ви, ні Арнольд Фієдлер.

Клімова бачила наслідки дій злодія. Він перетрусив і знищив усе, що тільки можна було знищити. Незнайомець уважно роздивлявся речі, а потім руйнував їх. Біля входу стояв красивий камін. Сокирою побито коштовну кахлю, позолочена решітка валялася на підлозі, колосники виламано і навіть інкрустований карниз поколото на дрібні скалки. Фотографії злодій повиймав з рамок або порубав. Це були краєвиди, мальовничі куточки міст і сіл, і серед них жодного портрета. Дерев'яні сходинки, що ведуть на горище, порубані сокирою. Навіть не вірилось, щоб усе це могла зробити одна людина… Потовчені грамофонні пластинки, розбитий патефон, роздертий на дві половини акордеон, випотрошений батарейний радіоприймач, четверо м'яких крісел розпанахані ножем… Схоже на те, що тут і справді щось настирливо шукали, знаючи, що воно сховане вміло й надійно.

Віра зблідла.

— Божевільний! Це міг зробити лише божевільний! Довідайтесь, може, хто втік з лікарні?

На кухні картина була ще гіршою. Битий посуд і розламана мебля не давали навіть можливості зайти всередину. Злодій відірвав балон газової плити, повикидав консерви, висипав продукти, перекинув кошик з яйцями…

Здавалося, що будинком пройшов смерч. Сліди його були і в просторій спальні, і в кількох інших кімнатах. Матраци, подушки, дзеркала, книги, аптечка — все цікавило злодія.

Ми вийшли в садок, зупинившися спершу на вузенькій терасі. Газони були в кількох місцях пошкоджені, кущ аґрусу зламаний. Загін Скали помітив тут кілька слідів, нашвидкуруч присипаних землею.

Біля водозбірної колонки з довгою ручкою валялась перекинута бочка для дощової води.

Крізь двері