Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Гаразд, — Карличек глянув у бік будинку. — Якщо ви уважно ознайомитесь он з тією кімнатою, то легко помітите, що там наполегливо шукали якусь річ. Причому Арнольд не хотів, щоб цю річ знайшли, надійно заховав її. Або, правду кажучи, — зовсім забрав її звідси. Це був ваш портрет. Тому пильно оберігайте свою шухляду з фотографіями.

Такий висновок виявився для мене несподіваним, хоч я знав, що на дачі не було знайдено жодної фотографії. Віра Клімова занепокоєно глянула на нас.

— Цього я ніяк не можу второпати, — тільки й сказала вона.

— Це ж саме стосується і ключів від дачі, — продовжував Карличек. — Їх було два, і Арнольду не було потреби носити обидва з собою. Запасні ключі мають висіти вдома на цвяшкові. Якщо ж їх там немає, значить, вони знаходяться в людини, котрій господар довіряє. І ця особа — ви!

— Так. Ключ у мене! — Ці слова Віра Клімова вимовила з неприхованою гордістю.

— Тоді віддайте його нам! — наказав Карличек. Це їй не сподобалось.

— І не подумаю!

— Дурниці! По-перше, він не ваш, і ми конфіскуємо його. А по-друге, ви вже не зможете ним відімкнути будинок.

Все ще вагаючись, дівчина віддала ключ. Карличек швидко оглянув його, присвічуючи ліхтариком, і поклав собі в кишеню.

— А тепер ходімо в будинок! Батько Арнольда вже заходив туди, але так і не зміг відповісти, зникло що-не-будь звідти чи ні. Вам, напевно, буде легше це встановити.

Віра Клімова несподівано підвелася.

— Я вам допоможу! Ми ж з Арнольдом тут житимем. Будинок великий, для нас цілком вистачить. Все майно Арнольд застрахував? Так що жодна крадіжка для нас не страшна. Цей мотлох ми давно вже збиралися продати.

Карличек глянув на мене і запитав у Віри:

А в кого страховий поліс?

У Арнольда.

— Він нічого не повідомляв агентству страхового товариства.

— Не може бути. Це ви просто не знаєте! Ми дачу також застрахуємо, коли батько перепише її на Арнольда, а він це зробить, як тільки Арнольд захоче. Ми просто не поспішали, поки…

Карличек не втримався і ляснув долонею по коліну,

— Неймовірно! В будинку, крім замка на дверях, нічого не пошкоджено, а від всієї мебелі залишились тільки уламки. Слухайте, вам не здається, що все це занадто хитро продумано?

— Що ви маєте на увазі? — дивувалась дівчина. — Які уламки? Звідки вони взялися?

— Це ж саме цікавить і нас.

Я також підвівся, і ми разом попрямували до будинку.

До дверей вело чотири сходинки. Замкові скоби вже були полагоджені, їх тимчасово з'єднував маленький ланцюжок.

— Злодій зайшов спершу в сарайчик, — пояснював Карличек. — У той, що ліворуч, за садком. Там він узяв півтораметровий сталевий ломик, засунув його поміж скобами, наліг на важіль, і замок злетів.

— От негідник! — обурилась Віра Клімова.

— Такої ж самої думки про нього й ми, — погодився з нею Карличек.

— Значить, я вгадую ваші думки, — не розгубилася вона.

— Побачимо, як ви будете вгадувати серйозні речі, — відповів їй Карличек.

Він зірвав пломбу і відімкнув замок. Потім штовхнув двері, і ми зайшли. При світлі ліхтариків оглянули прихожу. Ліворуч, за дверима, видно було умивальник. На підлозі лежало кілька малюнків, зірваних із стін. Всі меблі були зсунуті. Серед кімнати валялися стільці, а дверцята великої чорної шафи для одягу були широко розкриті, немовби для того, щоб підтвердити її порожність.

Віра Клімова йшла слідом за мною. Та раптом вона протиснулась наперед, зачепивши мене ліктем.

— Ви бачите? Тут був Арно!

Дівчина вигукнула це так, наче ми могли й справді побачити когось, хто щойно знаходився тут. Тому на якусь мить нам здалося, що Арнольд Фієдлер з'явився втретє за сьогоднішній день.

Я передав ініціативу до рук Карличка, і, звичайно, він перш за все запитав Віру, чому вона вважає, що тут був Арнольд.

— А ви що, не бачите цієї шафи? — вона показала рукою на велику чорну шафу від одягу. — Її ж хтось завіз сюди! І хто це міг зробити, крім Арнольда?

— Ця шафа була тут ще у вівторок! — промовив Карличек, уважно оглядаючи її.

— А в неділю не було! — сказала Віра. — Значить, залишається понеділок?

— Тільки.

— Ви про неї щось знали?

— Так. Ще з п'ятниці.

— Тоді давайте оглянемо її, — зробив висновок Карличек і загадково примружився.

Я спрямував промінь ліхтарика всередину шафи. Вона була зовсім нова, простора, зроблена з урахуванням всіх сучасних потреб. Нею ще піхто не користувався. З обох боків були висувні англійські шухляди. Хтось до полонини їх повитягав, одна зовсім випала, але він не потурбувався поставити її на місце.

Хромовані ключики стирчали в замках. Знизу шафа мала довгу шухляду, в якій бракувало ключика. Я спробував, було, її витягти, але вона виявилась замкненою.

— Це відділення для брудної білизни, — пояснила Віра Клімова, стежачи за моїми діями.

— Але вам не завадило б мати ключик від цього відділення, — зауважив Карличек, — бо інакше ви не зможете вийняти звідси навіть брудної носової хустинки.

— Ключик був! — впевнено промовила дівчина. — Значить, він у Арнольда. Я ще ніколи не чула, щоб слідчі так розмовляли.

— А скільки разів ви вже зустрічалися з ними? — чемно поцікавився Карличек.

Віра Клімова повернулася до мене, даючи зрозуміти, що вона його ігнорує.

— Я змушена стримуватись, розмовляючи з вашим колегою, — промовила вона.

— Скільки ж обновок ви встигли придбати для нової квартири? — не звертаючи уваги на її тон, запитав Карличек.

Віра прикусила нижню губу, але, мені здається, вона з більшою насолодою вкусила б Карличка.

— Це наша перша