Світанок - Стефані Маєр

Ну, тоді я радий, що Сем не пустив його. Наша зграя й так уже завелика, — я зітхнув. — Ну, що ж. Поки що все добре. Сете, ти не проти трохи наглянути тут за всім? І Лі, і мені справді варто поспати. На вигляд усе було нормально, та хтозна! Може, це був маневр, щоб відвернути увагу?

Я не завжди був таким параноїком, проте пам’ятав, як Сем уміє віддаватися справі. Він бачив тільки одне — треба відвернути небезпеку. А раптом він скористається перевагою — раптом він збрехав нам?

Нема питань! — Сет неймовірно радів із того, що може стати в пригоді. — Либонь, мені варт усе пояснити Калленам? Вони, певно, й досі почуваються не в своїй тарілці.

Я все зроблю сам. Усе одно збирався все перевірити.

Вони вхопили уривки картинок у моїй розпеченій голові.

Сет здивовано дзявкотнув. Ой!

Лі помотала головою, наче намагалася струсити з себе цей образ. Я ще бридкішого в житті не бачила. Фе! Якби у мене в шлунку щось було, зараз би це все вже вихлюпнулося назовні.

Ну, вони ж вурдалаки, — за хвилю промовив Сет, наче пом’якшуючи реакцію Лі. — Я маю на увазі, що тут дивного? А якщо це допомагає Беллі, це ж добре, правда?

І я, і Лі втупилися в нього.

Що?

Мабуть, мама його кілька разів на землю впустила, коли він був немовлям, — мовила до мене Лі.

Просто на голову, вочевидь.

А ще він гриз свою колиску.

Пофарбовану свинцевими фарбами?

Схоже на те, — подумала вона.

Сет пирхнув. Ви двоє — може, стулите писки й нарешті заснете?

РОЗДІЛ 14. МОЖЕШ БУТИ ПЕВЕН — СПРАВИ КЕПСЬКІ, КОЛИ ТИ ПОЧУВАЄШСЯ НІЯКОВО, ЩО НЕЧЕМНИЙ ДО ВУРДАЛАКІВ

Коли я повернувся в будинок, надворі ніхто не чекав на мій звіт. Досі насторожі?

Усе гаразд, — змучено подумав я.

Око моє вихопило невеличку зміну в знайомих декораціях. На нижній сходинці ґанку лежала купа світлого ганчір’я. Я нахилився поглянути. Затамувавши подих, бо ганчір’я так смерділо вампірами — аж сили не було, я занурив ніс у купу.

Хтось поклав для мене одяг. Ха! Мабуть, Едвард помітив моє роздратування, коли я вистрибнув із дверей. Що ж. Це було… приємно. І дивно.

Я оптимістично ухопив одяг зубами — фу! — і потяг під дерева. Слід перевірити, чи не зіграла зі мною білява психопатка якого-небудь жарту і не винесла мені дівчачого вбрання. Певен, вона б усе віддала за вираз мого обличчя, коли б я там стояв у людській подобі, голий-голісінький, із сарафаном у руках.

Під шатром із дерев я кинув на землю смердючу купу й перевернувся назад на людину. Я витріпав одяг — довго ляскав ганчір’ям об дерево, щоб бодай трохи вивітрити запах. Безперечно, то був чоловічий одяг — пісочного кольору штани й біла сорочка на ґудзиках. Закороткі, проте вшир мені пасували. Мабуть, Емметові. Я засукав на сорочці рукави, проте зі штанами так само зробити не міг.

Відверто зізнаюся, з одягом, навіть таким смердючим і не мого розміру, я почувався набагато краще. Важко було звикнутися з думкою: я не можу стрілою злітати додому й хапнути ще одну пару старих штанів, коли заманеться. Знову я бездомний — у мене немає місця, куди б я міг повернутися. Нема в мене й жодної власності — поки що мене це не турбувало, але згодом може стати вельми неприємним.

Виснажений, я попрямував до ґанку Калленів у своєму новому чудовому секонд-гендівському вбранні, проте коли дійшов до дверей, завагався. Треба стукати? Глупство, адже вони знають, що я тут. Цікаво, чому ж ніхто не відгукнувся — сказали б: «заходь» або «забирайся». А, байдуже! Я стенув плечима й зайшов.

Все знову змінилося. Кімната повернула собі — майже повернула — звичне обличчя менш ніж за двадцять хвилин. Великий плаский екран телевізора був увімкнений, показували якусь дівчачу дурницю, якої ніхто, здається, не дивився. Карлайл із Есме стояли біля вікон у двір, із яких знову відкривався вид на річку. Аліси, Джаспера та Еммета не було видно, проте я чув їхній шепіт нагорі. Белла, як і вчора, лежала на канапі, одна трубка й досі тягнулася від її руки до крапельниці, що стояла позаду канапи. Вона, як капуста, була загорнена в декілька пледів — моєї поради послухалися. Біля її узголів’я сиділа, схрестивши ноги, Розалія. Едвард присів у ногах канапи, тримаючи капустяні ноги Белли в себе на колінах. Коли я увійшов, він звів на мене погляд і всміхнувся — просто вуста легенько здригнулися, — наче побачив щось приємне.

Белла не чула, як я увійшов. Вона метнула до мене погляд, коли так зробив Едвард, і теж усміхнулася. Справді радісно — все її обличчя засяяло. Не пам’ятаю, коли вона востаннє так раділа моєму приходові.

Та що це з нею сталося? Чорт забирай, вона ж одружена! Щасливо одружена — не було жодних сумнівів, що вона до нестями закохана у свого вурдалака. І до всього — дуже-дуже вагітна.

Тож із якого дива вона так засвітилася після мого приходу? Наче я, увійшовши в двері, ощасливив її.

Якби їй було до мене байдуже… Ба більше, якби її дратувала моя присутність… Мені було б набагато легше триматися від неї подалі.

Едвард, здавалося, цілком зі мною погоджувався — останнім часом ми настільки були з ним на одній хвилі, що це доводило мене до божевілля. Отож він спохмурнів, побачивши, як засяяло її обличчя, коли вона угледіла мене.

— Вони просто хотіли побалакати, — пробурмотів я змученим голосом. — На обрії поки що жодної загрози.

— Так, — відповів Едвард, — я чув майже все.

Це мене трошки привело до тями. Ми ж були щонайменше милі за три звідси!

— Як?

— Я тепер тебе значно краще чую — все питання в тривалості знайомства й здатності зосередитися. Крім того, коли ти в подобі людини, думки твої дещо легше читати. Отож я вловив майже все, що відбувалося між вами.

— О, — мене це дещо вразило, проте яка різниця, отож я відігнав це відчуття. — Добре. Бо ненавиджу повторювати по сто разів.

— Я тебе просила піти поспати, — мовила Белла, — але маю враження, що ти ви’рубаєшся секунд за шість просто тут-таки на підлозі, отож нема сенсу тобі нагадувати.

Дивина, наскільки ясніше звучав її голос, наскільки міцнішою вона була на вигляд. Я внюхав свіжий запах крові й запримітив, що горнятко знову було в неї в руці. Цікаво, скільки треба крові, щоб вона трималася