Світанок - Стефані Маєр

— Дякую, Білко, я радше посплю на землі. Подалі від задушливого повітря, знаєш.

Вона зробила гримаску.

— Ясно.

Карлайл уже повернувся, і Белла неуважно потягнулася до крові, наче думала зовсім про інше. З таким самим відчуженим обличчям вона почала потроху сьорбати.

Вона й справді мала ліпший вигляд. Вона обережно потягнулася вперед, щоб не порушити трубки, й спромоглася сісти. Розалія нависла над нею, готова підхопити її, якби Белла втратила рівновагу. Проте Беллі це вже не було потрібно. Глибоко дихаючи поміж ковтками, вона швидко допила друге горнятко.

— Як ти зараз почуваєшся? — запитав Карлайл.

— Мене не нудить. І я почуваю голод… не певна, який саме голод, розумієте?

— Карлайле, ти тільки поглянь на неї, — муркнула Розалія задоволено, як кішка — на вустах хіба що пташиного пір’ячка бракувало. — От чого насправді її тілу потрібно. Їй слід випити ще.

— Розаліє, вона й досі людина. І їжа їй теж необхідна. Почекаймо трохи — поглянемо, який буде результат, а тоді спробуємо її погодувати. Чого б ти зараз хотіла, Белло?

— Яєць, — миттю відповіла вона, а тоді обмінялася поглядами й усмішками з Едвардом. Усмішка її була слабенькою, проте на обличчі вже теплилося життя.

Я моргнув — і заледве спромігся розліпити повіки.

— Джейкобе, — пробурмотів Едвард, — тобі справді слід поспати. Белла вже сказала, що нагорі ти можеш обрати будь-яку кімнату, хоча тобі, певно, буде комфортніше надворі. Ні про що не турбуйся — обіцяю, коли що — одразу знайду тебе.

— Звісно, звісно, — промимрив я. Тепер, коли Белла не збиралася вмирати будь-якої миті, я міг забратися ненадовго. Скрутитися собі калачиком десь під деревом… Далеченько, щоб сморід не долітав до мене. Кровопивця збудить мене, коли щось піде не так. Він-бо мені заборгував.

— Це правда, — погодився Едвард.

Я кивнув і поклав долоню згори на Беллину. Її рука була холодна як лід.

— Видужуй, — мовив я.

— Дякую, Джейкобе, — вона перевернула долоню й потиснула мою. Я відчув, що її шлюбна обручка теліпається на тоненькому пальці.

— Накрийте її ковдрою чи ще чимось, — буркнув я, повертаючись до дверей.

Та перш ніж я досяг дверей, два виття пронизали ранішню тишу. У голосах безумовно читалася тривога. Цього разу жодних сумнівів.

— Чорт забирай, — рикнув я та рвонув крізь двері. Я стрибнув із ґанку, і вогонь вибухнув у тілі, коли я ще був у повітрі. Гучний тріск свідчив про те, що розірвалися по шву шорти. От же ж! Це ж єдиний мій одяг! Проте зараз це було байдуже. Я приземлився на чотири лапи й помчав на захід.

Що сталося? — прокричав я безмовно.

Прибульці, — відповів Сет, — щонайменше троє.

Вони розділилися?

Я оббіжу коло позаду Сета, як вихор, — заспокоїла мене Лі. Я чув, як гучно вихоплювалося у неї з грудей повітря, коли вона набирала неймовірну швидкість. Ліс проносився повз неї. — Поки що більше ніде ознак нападу.

Сете, і не думай виступити проти них. Дочекайся мене.

Вони стишують біг. Ех, як це дивно — коли не можеш їх чути! Гадаю…

Що?

Гадаю, вони зупинилися.

Чекають на решту зграї?

Ч-ш-ш! Чуєш це?

Я дослухався до його відчуттів. Слабеньке, майже беззвучне дзижчання в повітрі.

Хтось перевертається?

Схоже на те, — погодився Сет.

Лі примчала на невеличку галявинку, де чекав Сет. Загрузнувши кігтями в землі, вона загальмувала, як гоночна машина.

Прикриваю тобі спину, брате.

Вони наближаються, — нервово зауважив Сет. — Повільно. Пішки.

Я вже близько, — мовив я. Я намагався летіти, як Лі. Жахливе було відчуття — я відділений від Сета й Лі саме тоді, коли загроза з їхнього боку, а не з мого. Це неправильно. Я мав би бути поряд, мав би стояти поміж ними і тим невідомим, що наближалося.

Ти диви, у когось прокинулися батьківські почуття, — глузливо подумала Лі.

Лі, думай про гру.

Четверо, — втрутився Сет. У хлопця чудові вуха. — Троє вовків, один чоловік.

І саме тоді я дістався галявини та стрибнув уперед. Сет зітхнув із полегшенням, а тоді випростався, займаючи місце у мене за правим плечем. Лі стала ліворуч, хоча й менш радісно.

Отож тепер моє місце нижче за Сетове, — буркнула вона сама до себе.

Хто рано встає, тому Бог подає, — самовдоволено подумав Сет. — Крім того, ти ніколи не була третьою в зграї після вожака. Тож це як-не-як підвищення.

Бути під началом меншого брата — ніяке не підвищення.

Ч-ш-ш! — гримнув я. — Мені байдуже, які місця ви займете. Тільки стуліть писки й приготуйтеся.

Кілька секунд потому вони з’явилися в полі зору — вони йшли, як і передбачав Сет. Першим був Джаред — у подобі людини, з піднятими догори руками. Пол, Квіл та Колін прямували слідком за ним на чотирьох. У їхній поставі не було агресії. Вони трималися позаду Джареда, нашорошивши вуха, — сторожкі, проте спокійні.

Але… дивно, що Сем прислав Коліна, а не Ембрі. Я б учинив не так, якби висилав посольство на ворожу територію. Я б не висилав хлопчака. Краще вже досвідченого бійця.

Відвертають увагу? — подумала Лі.

Може, Сем, Ембрі та Бреді зараз заходять із другого боку? Але не схоже на те.

Хочеш, я перевірю? Я можу оббігти коло й повернутися за дві хвилини.

А мені, може, варто попередити Калленів? — поцікавився Сет.

А якщо вони того й прагнуть — розділити нас? — запитав я. — Каллени й так знають, що щось відбувається. Вони готові.

Сем не такий дурний… — прошепотіла Лі, пронизана жахом. Вона уявила, як Сем нападає на Калленів тільки втрьох.

Ні, не такий, — запевнив я її, хоча від картинки в її голові мені теж стало недобре.

Весь цей час Джаред та троє вовків очікувально дивилися на нас. Було неймовірно дивно не чути, що балакають між собою Квіл, Пол і Колін. Очі їхні були порожні — нічого не можна було прочитати.

Джаред прочистив горло, а тоді кивнув до мене.

— На щоглі — білий прапор, Джейку. Ми прийшли побалакати.

Гадаєш, це правда? — запитав Сет.

Схоже на правду, але…

Еге ж, — докинула Лі, — але.

Ми не могли розпружитися.

Джаред нахмурився.

— Було б легше говорити, якби і я міг вас чути.

Я втупився в нього. Я не збирався перевертатися, поки не оціню ситуації краще. Поки вона не здаватиметься нормальною. Чому прийшов Колін? Саме це мене найбільше турбувало.

— О’кей. Тоді я просто говоритиму, — мовив Джаред. — Джейку, ми хочемо, щоб ти повернувся.

Квіл тоненько завив у нього за спиною. Він підтверджував цю заяву.

— Ти роздер нашу родину навпіл. А так не має бути.

Не те