Ілюзія Бога - Річард Докінз

анонімний подарунок у вигляді грошей або одягу жертвам цунамі, яке сталося на іншому кінці світу, хоч ми ніколи з ними не перетнемося, а тим паче не отримаємо нічого у відповідь? Звідки походить той добрий самарянин, що засів усередині нас? Адже доброта не сумісна з теорією «егоїстичного гена», хіба не так? Ні, якраз не так. І це поширене перекручення цієї теорії — прикре (і, озираючись назад, досить очікуване) перекручення44. У ньому хибно поставлено наголос не на тому слові, на якому слід. Адже в моїй теорії ідеться про егоїстичний ген на противагу егоїстичному організму або егоїстичному виду. Дозвольте пояснити.

Із логіки дарвінізму випливає, що основоположна одиниця в ієрархії життя, яка виживає і передається через фільтр природного добору, повинна мати схильність до егоїзму. Існувати можуть тільки ті одиниці, які зуміли вижити коштом своїх суперників на власному відповідному рівні ієрархії. Ось що означає прикметник «егоїстичний» у цьому контексті. Проте постає питання: на якому ж рівні ієрархії розгортається вся ця драма? Головна ідея теорії егоїстичного гена (із правильно поставленим на останньому слові наголосом) полягає в тому, що одиницею, над якою відбувається природний добір, а отже, справжнім корисливим гравцем у природі виступає не егоїстичний організм, не егоїстична група, егоїстичний вид чи егоїстична екосистема, а саме егоїстичний ген. Саме гени у вигляді інформації успішно передаються від покоління до покоління або зникають з лиця землі. На відміну від генів (і, можна припустити, мемів), ні організм, ні група організмів, ні навіть біологічний вид не підходять на роль одиниці природного добору, бо не створюють своїх точних копій і не беруть участі в конкуренції з іншими аналогічними самовідтворюваними утвореннями. Зате гени створюють свої точні копії і конкурують між собою. Саме цим логічно обґрунтовується виділення гена як одиниці «егоїзму» в особливому дарвіністському значенні цього слова.

Найочевидніший спосіб, яким ген може гарантувати виживання своєї ідентичності на противагу іншим генам — запрограмувати окремі організми на егоїзм. У багатьох випадках виживання окремо взятого організму справді сприяє виживанню генів, які в ньому засіли. Але за різних обставин різні тактики бувають успішними. Існують (аж ніяк не рідкісні) обставини, за яких гени забезпечують собі виживання тим, що спонукають організм до альтруїстичної поведінки. Останнім часом було досягнуто помітних успіхів у розумінні таких обставин, які діляться на дві великі категорії. Ген, який програмує індивідуальні організми підтримувати їхніх генетичних родичів, збільшує статистичні шанси на успіх своїх копій. Частка його копій може збільшитися в генофонді настільки, що родинний альтруїзм стане нормою. Очевидний, але не єдиний приклад такої поведінки — прихильне ставлення до власних дітей. У бджіл, ос, мурах, термітів і, дещо меншою мірою, де­яких хребетних, зокрема голих землекопів, сурикатів і жолудевих дятлів, у процесі еволюції сформувалися соціальні групи, в яких старші брати й сестри піклуються про молодших (з якими в них, із високою ймовірністю, однакові гени піклування). Загалом, як показав мій покійний колега Вільям Дональд Гемілтон, тварини схильні піклуватися, ділитися ресурсами, попереджати про небезпеку та проявляти інший альтруїзм у ставленні до своїх близьких родичів через високу статистичну ймовірність того, що останні носять у собі копії їхніх генів.

Інша категорія альтруїзму, для якої дарвінізм має добре розроблене обґрунтування, — реципрокний (взаємний) альтруїзм («почухай мені спину, а я почухаю твою»). Теорія реципрокного альтруїзму, введена в еволюційну біологію Робертом Тріверсом, часто описується за допомогою математичного інструментарію теорії ігор і не передбачає наявності в особин спільних генів. Мало того, такий альтруїзм добре (ба навіть краще) спрацьовує між представниками дуже різних біологічних видів — у такому разі його називають симбіозом. Цей самий принцип лежить в основі спеціалізації та обміну між людьми. Мисливцю потрібне вістря для списа, а ковалю — м’ясо. Ця асиметрія підштовхує їх до угоди. Бджолі потрібен нектар, а квітці — запилення. Квіти не можуть літати, тому орендують бджолині крила за єдину доступну їм валюту — нектар. Птахи, відомі як медовказники, можуть знайти бджолине гніздо, але не здатні вдертися до нього. Зате медоїд (представник родини Куницеві) може зруйнувати бджолине гніздо, але не має крил, щоб його знаходити з висоти. Медовказники приводять медоїдів (а інколи й людей) до меду, привертаючи до себе увагу за допомогою спеціальних маневрів у повітрі, які не мають жодного іншого призначення. Обидві сторони пожинають вигоду від такої спів­праці. Під великим каменем лежить горщик золота, але особа, яка його виявила, не може самотужки зрушити камінь із місця. Тому вона звертається по допомогу до інших, хоч і знає, що скарбом доведеться поділитися, але інакше вона не отримає взагалі нічого. Жива природа багата на приклади взаємовигідної співпраці: буйволи й волоклюї, червоні трубчасті квіти та колібрі, морські окуні й губані, корови та мікроорганізми їхнього травного тракту. Реципрокний альтруїзм можливий завдяки асиметрії в потребах та можливостях їх задоволення. Особливо добре він працює між неспорідненими видами, бо між ними більша асиметрія.

Люди створили такі інструменти, як боргові розписки та гроші, котрі дозволяють здійснювати обмін користю із затримкою. Завдяки їм учасники угоди можуть обмінюватися вигодою не безпосередньо на місці, а відкласти зобов’язання якоїсь зі сторін на майбутнє чи навіть передати її борг іншим особам в обмін на отримані від них вигоди. Наскільки мені відомо, жодна дика тварина не має навіть приблизного аналога грошей. Однак таку саму функцію, хоч і в менш формалізованому вигляді, може виконувати здатність пам’ятати конкретну особину. Кажани з підродини Вампірові запам’ятовують, хто з їхньої соціальної групи повертає борги (у вигляді відригнутої крові), а хто — невдячний боржник. Природний добір віддає перевагу генам, які спонукають особин, що перебувають у відносинах асиметрії потреб і можливостей, принагідно ділитися тим, що є, а коли такої можливості немає — спонукати інших ділитися. Також він заохочує здатність запам’ятовувати взаємні зобов’язання, затаювати невдоволення, пильнувати за дотриманням справедливості в угодах і карати ошуканців, які самі беруть, але ніколи не дають, коли настає їхня черга.

Оскільки спроби ошукати будуть завжди, згідно з теорією ігор, будь-яке стійке розв’язання проблем реципрокного альтруїзму має передбачати покарання для ошуканців. Математична теорія говорить про два загальні підходи до стійкого розв’язання ігрової проблеми такого роду. Підхід «будь у всьому підступним» стійкий у тому сенсі, що якщо кожен його дотримується, то єдиному порядному індивідові житиметься гірше, ніж їм. Проте є ще одна стійка стратегія. (Під «стійкістю» мається на увазі, що коли кількість послідовників цієї стратегії досягає певної критичної межі в популяції, жодна інша альтернатива не дасть кращого результату). Ця стратегія звучить так: «Спершу будь добрим, але пильнуй. А далі за добрі вчинки відплачуй добром і мстися за погані». У теорії ігор цю стратегію (та групу споріднених із нею стратегій) називають по-різному: «око за око», «месник» або «відплатник». За певних умов ця стратегія може стати еволюційно стійким розв’язанням проблеми, адже якщо в популяції переважатимуть відплатники, то жоден підступний індивід, як і жоден беззастережний доброчинець, не опиниться у виграшному становищі порівняно з більшістю. Існують ще й інші, складніші варіанти стратегії «око за око», які за деяких обставин працюють ще краще.

Я вказав на спорідненість і реципрокність як два головні стовпи, на яких тримається альтруїзм у дарвіністському світі. Проте існують також вторинні надбудови, які виросли на цих опорних стовпах. Особливо вони характерні для людських суспільств, у яких, завдяки мові