Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

— Прогавити рацію, коли були від неї за кілька кроків! — підлив він масла у вогонь. — Хтось розгадав ваш трюк з солдатською крамницею.

Вуха у Вінклера стали пунцовими. Чорт забирай цього гауптштурмфюрера! Ніхто ж у нього не питає — сидів би мовчки. Він, Вінклер, нічого не казав, коли з вини Харнака утік з тюрми небезпечний більшовицький агент. Але ж у гауптштурмфюрера знайшлась рука, а за Вінклера навряд чи хто заступиться. На його місце завжди знайдеться охочий — далеко від фронту, комфорт і гроші. Як не кажи, а набагато краще, ніж навіть служба у штабі армії чи фронту. Все ж там ближче до росіян, а останнім часом вони так швидко наступають, що інколи невідомо, де тил, а де фронт. Біс з ним, з Харнаком, він перетерпить його патякання. Він перетерпить усе, аби залишитись тут, у міській квартирі з теплою вбиральнею і ванною.

— Дозвольте доповісти, штандартенфюрер, — наче підкинуло Вінклера на стільці, — я маю свіжі дані.

— Про які мені відомо вже кілька тижнів? — єхидно запитав Менцель. — Зрозумійте нарешті, Вінклер, мені наплювати на всі ваші дані, мені потрібні не дані, а більшовицька рація!

— Але ж, штандартенфюрер…

— Давайте ваші дані, Вінклер… — безнадійно махнув рукою Менцель.

Штурмфюрер розклав на столі велику карту міста й навколишніх районів. Червоним олівцем були окреслені два квартали біля поштамту — сюди вказували стрілки, які йшли з кількох пунктів радіоперехоплення.

— Саме тут, — тицьнув пальцем у червоне коло Вінклер, — деякий час працювала більшовицька рація. Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, його манеру робити паузу після позивних…

— Я не люблю, коли вдруге відкривають Америку, Вінклер, — буркнув Менцель. — Тим більше, що з Америкою ми у стані війни… — спробував не зовсім вдало пожартувати і сам перший зареготав. Продовжував спокійніше:

— Ну, що там у вас?

— Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, — повторив Вінклер, — і тому твердять, що передавач, який виходить в ефір двічі-тричі на тиждень у цих районах, — показав на карті, — належить йому.

— Цікаво… — схилився над картою Менцель. — Це справді цікава новина, Вінклер.

Харнаку здалося, що у штурмфюрера від задоволення почали ворушитись вуха. “Як у собаки”, — подумав з огидою, та цікавість перемогла, і він також нахилився над картою.

— Це, — пояснював Вінклер, — шосе на схід. Передачі ведуться на відстані десяти кілометрів… Ось звідси до цього лісу… Тут ліс підступає до самої дороги. Можливо, що радист працює у лісі. Тут зручно переховувати рацію і завжди можна непомітно зникнути.

— Ви кажете це таким тоном, — невдоволено буркнув Харнак, — наче радієте з спритності цього агента.

Вінклер сердито зиркнув на нього, та сперечатись не став.

— Він насолив мені більше, ніж будь-кому, — тільки й відповів. І продовжував: — Інше улюблене місце радиста на магістралі, яка веде на південь. Ось на цьому відрізку. Якоїсь системи у виборі місця передач у нього нема. Два рази підряд може працювати на східному шосе, потім відразу їде на південне. Був випадок, коли засікли його і тут, — показав на дорогу, яка вела на захід, — та більше в цьому місці не з’являвся.

— Що скажете ви, Віллі? — запитав Менцель у Харнака.

— Гадаю, — не дав йому відповісти Вінклер, — агент має транспорт.

— Чому ви робите таке припущення? — сухо кинув Харнак.

— Колись він повторив передачу через півгодини, але вже з іншого місця — кілометрів за десять од попереднього. Подолати пішки таку відстань за цей час він не міг.

— А попутну машину ви не враховуєте?

— Я не наполягаю на цій версії, — розвів руками Вінклер.

— Але ж вона може бути й правильною, — ляснув долонею по столу Менцель. — Ми повинні врахувати всі дрібниці… Радиста треба ліквідувати. Це, — підвищив тон, — першочергове завдання, і нам слід мобілізувати всі сили… Для цього створимо оперативну групу, яку очолить гауптштурмфюрер Харнак.

Від несподіванки Харнак здригнувся. Лише цього йому не вистачало. Вскочити у таку халепу! Ганятись за цим більшовицьким агентом — це те ж саме, що з зав’язаними очима ловити на базарі спекулянтів. Дрібна й пошла людина цей Менцель — ніяк не може простити йому заступництво губернаторші. І це після того, що він, Харнак, зробив для цього йолопа у чині штандартенфюрера!

— Але ж я не тямлю в техніці радіоперехоплення, — спробував одвести від себе удар, — і лише заважатиму штурмфюреру.

— Вам не потрібна спеціальна технічна підготовка, Віллі, — заперечив Менцель. — Інформацію поставлятиме Вінклер, ви ж прийматимете рішення і плануватимете операції. Коротше, — підсолодив пилюлю, — я не бачу серед своїх підлеглих жодної людини, крім вас, котра змогла б справитись з цим завданням.

Харнак зрозумів — рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Але треба було зробити хоча б хорошу міну при поганій грі.

— В такому разі мені залишається лише подякувати вам, штандартенфюрер, за високу оцінку моїх здібностей. Але ж я впевнений, Вінклер виконав би завдання не гірше від мене.

Сказав і глянув на штурмфюрера — як той зреагував на ці слова: з Вінклером слід зараз підтримувати дипломатичні стосунки — він може “інформувати” так, що ловитимеш цього агента до останнього дня свого.

Менцель закліпав повіками. Сам чорт не зрозуміє цього Харнака — напевно ж знає, яку свиню йому підклали, а тримається, наче справді одержав почесне доручення. Чи він справді так вірить у свої сили? Зрештою, це не має істотного значення і зовсім не повинно обходити штандартенфюрера. Він, Менцель, виграє за будь-якого варіанту. Коли Харнак зламає собі шию — це лише підтвердить його негативну думку про гауптштурмфюрера. Коли ж успішно закінчить справу — це заслуга Менцеля, який вчасно створив оперативну групу і поставив на чолі її здібного працівника.

Що-що, а прикрашати свої діяння штандартенфюрер уміє.

Вранці комендант дав Катрусі передруковувати цілком таємне зведення. Дівчина лише глянула на нього і зрозуміла важливість документа. Ніби випадково підклала не одну, як завжди, а дві копії. Передрукувавши, вибрала час, коли в кімнаті нікого не було, і заховала клаптик паперу під кофтиною.

Комендант уважно звірив передруковані примірники з оригіналом, викликав фельдфебеля Штеккера, який виконував обов’язки начальника канцелярії, і наказав відправити зведення таємною поштою.

— Це дуже важливо, — підкреслив, коли Катруся вже причиняла за собою двері.

Намагаючись нічим не виказати свого хвилювання, дівчина сіла за машинку і почала передруковувати звичайні папери, які щодня проходили через її руки десятками. Робота трохи заспокоїла її, та друкувала автоматично, ні на мить не забуваючи про папірець, котрий,