Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

В мене нема ключів од жодного секретного сейфа, і не можу гратися із своїм шефом, наче з лялькою.

І якщо хочу, щоб були задоволені люди в Софії, чию думку я поважаю, хочу бути задоволений самим собою, кінець кінцем — якщо я хочу зберегти голову на плечах, то мушу частіше напружувати свої сірі клітини, якнайрідше вдаватися до кулаків і ще рідше — до пістолета.

І головне — не розкисати!

Мені не слід виходити з дому самому. Треба вдати, що сиджу в своїй квартирі й готую матеріали, про які попросив мене шеф однієї з редакцій. Я подзвонив йому і запитав, якого обсягу має бути матеріал, хоча все це було мені відомо. Зателефонував ще одному колезі.

Якщо хтось поцікавиться, де я в цей час і що роблю, він зрозуміє, що сиджу за своїм письмовим столом, виконуючи свої службові обов'язки. А так тримається кожна нормальна людина, яку ніщо не хвилює…

Проте я таки хвилювався і не міг знайти собі місця ні за столом, ні в кріслі чи ліжку.

Почув дзвінок і пішов до дверей. За кілька кроків зупинився. Подумав, що вони дуже нетерплячі, хочуть надто швидко схопити мене й не де-небудь, а в моїй же квартирі.

Я вирішив, що настала ота довгождана мить, і стиснув нікельований маузер у кишені піджака.

Знову пролунав дзвінок, і я зрозумів помилку — то був телефон.

Від перенапруження мало не засміявся з свого безпідставного переляку, але то був би нервовий, щоб не сказати — істеричний, сміх. З такою бурхливою уявою я можу передчасно провалитись, і тому сказав собі: «Ану, Наско, пригадай, як Райко Моряк виходив з найтяжчих ситуацій, і менше розраховуй на пістолет і ніж, а примушуй працювати свою сіру речовину».

Поспішив ухопити трубку, аби не подумали, бува, що мене немає вдома.

— Нарешті! — почув я голос Дейвіс. — Чи ти лягаєш спати з півнями?

— Нічого подібного.

Я замовк, спало мені на думку дещо, і я промовив начебто між іншим:

— Навіть ще не вечеряв.

— Не вечеряв?

— Так, але…

— Хочеш сказати, що не дуже голодний?

— Так.

— Ти диви, який збіг!

— Між спорідненими душами завжди так.

— Ну, тоді давай кудись підемо, — сказала вона, і з її тону я зрозумів, що йти треба негайно.

— Фігаро — тут, Фігаро — там, завжди до твоїх послуг.

— За п'ятнадцять хвилин чекаю тебе дома. Тільки прошу — будь уважний на перехрестях!

— Може, слід було б попросити броньовану машину з президентської охорони?

— Не задавайся і йди обережно.

— Не йтиму, а летітиму до тебе!

— Навіщо тривожиш старі рани?

— Господи, прости грішного закоханого, він не знає, що творить.

— Гаразд, досить… як це? ба… ба… базікання! Чекаю.

На якусь мить я застиг біля телефону. Боявся повірити, що мені так пощастило. Це запрошення робило абсолютно безневинною мою зустріч з жінкою, яку хотів побачити, але вважав, що буде неправильно шукати її цього вечора.

Але наша зустріч може означати й щось інше. Дейвіс моя давня приятелька, проте насамперед вона давня співробітниця американської розвідки. Чи не виконує вона якесь доручення полковника? Натякнути на одне, перевірити друге, спровокувати на третьому? їй, до якої він ніколи не був байдужий, найлегше втертися в довіру.

Місто Арена завжди приваблює безліч туристів. Багато з них прагне послухати старі вальси й циганські романси у виконанні першокласного оркестру, що грає в літньому ресторані одного з міських парків. Пішли туди і ми. Замовили на вечерю тушковані гриби й токайське вино.

Обоє накинулися на страви, наче з голодного краю. У цьому гастрономічному змаганні була наче продуховина для прихованого напруження. Причини мого напруження були ясні, а від чого нервує вона?

Коли ми з Дейвіс бували наодинці й за межами бюро, вона воліла говорити болгарською, щоб підтримувати мовну форму. І слід сказати, мову знала чудово.

Американці в Європі звичайно тримаються пихато. Звертаються до тебе англійською мовою, навіть не запитавши, чи ти розумієш цю мову. В цьому відношенні Дейвіс була приємним винятком. З німцями говорила німецькою, з французами — французькою.

— За день-два їду до Цюріха й Парижа, — проказав я з кислою фізіономією, наче на мене чекало щось дуже нудне.

— Коли це ти надумав? — здивовано запитала вона, і її подив здався мені непідробним.

— Учора Андронов сказав, що треба спішно роздобути деякі матеріали. Слухай, Мері, а ти не можеш зникнути на пару днів? Зважся, ми давно не подорожували разом.

Подробиць спільної мандрівки я ще не обміркував. Можливо, вона зашкодить моїй зустрічі з тією людиною, яку я попередив запискою, що за всяку ціну ми повинні зустрітись у Парижі, але там, здавалось мені, я знайду спосіб на якусь мить позбутися Дейвіс. Зате ж зі мною мандруватиме один з найближчих співробітників Кларка, отже — менше сумнівів.

Між іншим, американці підозріло ставляться до поїздок і зустрічей навіть найперевіреніших і найдавніших утікачів із соціалістичних країн. Для цього існує навіть спеціальна служба. Таємно чи відкрито вона перевіряє й допитує — з ким зустрічався, про що говорили. Я знаю десятки честолюбних й амбітних людей, які залишили роботу в американців саме через ці перевірки.