Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

А може, саме так і слід було вчинити — не вештатись по Арені. Мабуть, його десь замкнули або відіслали туди, де він працював досі.

За всяку ціну мушу перевірити, де він був цього дня, і, може, саме ця інформація стане тим кінчиком, потягнувши за який, я розплутаю весь клубок. Але передусім мені необхідно відразу ж порадитися з однією людиною. Це може бути і в Арені, але безпечніше зустрітись у будь-якому іншому місті Європи. Звичайно, за мною можуть стежити й тут і там, але мені хотілося вірити, що в іншому місці це менш імовірно. Та й навряд чи вони наважаться стежити за мною. У такому випадку, як мій, це вже останній крок, до якого вдаються лише тоді, коли переконуються, що я саме той, кого вони шукають. І ще. Вони не такі дурні, щоб не зважити на одне загальне правило — такий, як я, помітивши за собою «хвоста», замість втрапити в пастку — зникне, і тоді переслідувачі залишаться з носом.

Можливо, чимось я дав підстави для сумнівів. А все через те, що після колишніх перевірок заспокоївся й забув своє давнє правило: «Не думай, що ти найрозумніший!» А за таке самозаспокоєння — якщо вчасно не знайдеш виходу — можна накласти головою!

Перш ніж повернутися додому, я залишив в одному місці записку для того, з ким хотів порадитися.

Мені не варто поспішати. Заклавши руки за спину, ішов собі як людина, що задоволена прожитим днем. Зустрічалися перехожі, хтось наздоганяв і обминав мене. Я нікого не шукав, і ніхто мене не цікавив.

Раптом зі мною порівнялась якась захекана особа. Я не звернув на неї уваги, лише недбало ковзнув поглядом. Юнак, що рано потовстів і рано облисів, мабуть, від малорухливого життя.

Я йшов собі далі, так само вдаючи повну байдужість до навколишнього світу, але плішивому, виявилось, був потрібен саме я.

— Пане, чи не можете ви зачекати?

Чистий, натуральний болгарин. Важко сказати, що його звертання було надміру ввічливим. Та він і не робив навіть спроби прикидатися. Мені здалося, що за мить він ухопить мене за рукав. Виглядав він досить войовниче, отже, можна було чекати скандалу, але я подумав, що легко справлюся із таким вайлом.

Та поки я обмірковував становище, підбігло ще двоє молодиків, не менш захеканих. У їхніх поглядах прозирала така ж войовничість.

Дещо почало з'ясовуватись. Я вже зустрічався зі своїми земляками. Важко припустити, що вони наважаться на бійку на такій пожвавленій вулиці, а тим більше, перебув ваючи за кордоном.

Я заспокоївся, мені навіть стало цікаво. Звичайна людська цікавість і жодних побоювань щодо можливих поганих наслідків. Чекав, що скаже ця трійця, але вони дивилися назад. Очевидно, мав підійти ще хтось. Здалося мені, що це має бути жінка.

Побачив її здалеку — жінка в розквіті сил, тридцяти з чимось років. А хода — наче в дівчини. І не тільки хода… Ти диви! Так, це вона — Лена-Циганка. Ну, раз вона в цьому місті, рано чи пізно наші шляхи мусять перетнутись.

Я одразу впізнав тебе, люба Ленко, і дуже добре, прекрасно пам'ятаю тебе. І ти, і я були відомі в нашому Бреговому як шибайголови. В усьому наслідували Райка Моряка, твердили, що ми обоє належимо до його групи крові. Ти пам'ятаєш човна, в якому ми плавали по Дунаю? Восьмеро душ сиділи в човні, але ми були одні з тобою. Поверталися автобусом до села, п'ятдесят пасажирів сиділо в ньому, але подорожували тільки ми з тобою вдвох. Часто з групою гімназистів ми поверталися з міста пішки, але навколо не було інших, тільки ми з тобою.

Удвох були, й коли цілувалися під вербами перед селом. Усі п'ятнадцять кілометрів чекали ми цього школярського поцілунку й знаходили в собі сміливість тільки тоді, коли шлях наш завершувався і ми входили у село.

А потім… потім ми загубили одне одного. Хтозна, може, коли б я не залишив Болгарію, ми не зупинилися б на тих недомовлених юнацьких зізнаннях.

Добре пам'ятаю, Циганко, усе добре пам'ятаю, тільки навіщо нам з тобою зустрічатися за таких обставин?..

Певно, і вона пригадала дещо. Усі мовчали, і, попри вуличний гуркіт, над нами нависла напружена тиша.

Мені хотілося дивитися на все з гумором, і я сказав собі, що саме так і слід дивитись. Тим більше, що під такою машкарою я почуваю себе впевненіше.

Дивно, жоден з чотирьох не тримає сіток, сумок чи пакетів. Рідко зустрічаються туристи, які, мандруючи по Європі, не навантажуються по магазинах.

— Добривечір, пане Тодоринов, — привіталася Лена.

Однак тон її не віщував нічого доброго.

Я продемонстрував максимальну доброзичливість і вклонився.

— Це ж ти? — запитала вона, хоча запитання було зовсім зайве.

Вона не мала сумніву, що знайшла саме того, кого шукала. Але, здалося мені, щось сталося з її попередньо розробленими планами. її погляд обмацував мене з голови до ніг, мов промінь ліхтарика.

— Так… Тільки чому твої скроні почали сивіти? Зарано для тебе.

Від цього притишеного голосу можна було чекати й невеличкої вуличної бурі. Таке вже спостигало мене в європейських містах, коли дедалі частіше почали приїздити туристські групи з Болгарії.

Якщо Лена лишилась такою ж, як була в гімназії, від неї можна чекати чого завгодно. Будемо сподіватися, що час все-таки робить своє…

— Так, це я. Чим можу прислужитись?

— Нічим. Хотіла тільки плюнути тобі межи очі, та от.

— Ще маєш час.

— Ні, вже запізнилася. Мене зупинила згадка про тітку Стефану.

Мені слід було б піти, залишити