Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Ти, Hace, став покидьком. Не приховую, мені шкода тебе, а найбільше твого батька й тітку Стефану.

Голос її тремтів не од ненависті, а від болю, і це було добре, бо дуже не хотілось, щоб саме Лена дала мені ляпаса. Хай вдома мене називають зрадником, іншого нема чого й чекати. Прокльони земляків тільки зміцнюють мої позиції серед співробітників радіостанції «Вільна Європа».

Усе це я добре знаю, але зовсім інша річ, коли тебе лають просто в очі. А ще неприємніше чути голос Лени, що бринить від болю, а не від гніву й ненависті.

Я відчував, що мені бракує повітря, але не наважився розстебнути ґудзика на комірі сорочки, навіть не здобувся запалити сигарету. Мені було важко стояти отак на одному місці, треба було б запросити їх кудись, почастувати і вже тоді повернутися до своєї ролі людини з бюро полковника Кларка.

Так, саме це слід було б учинити, але я не мав сили навіть поворухнутись. Видно, я не встиг натягти на себе необхідну захисну машкару. Або ж, не знати від чого, вона просто розповзлася по швах.

А Лена з тим же болем повторювала:

— Шкода мені твоєї матері, яка передчасно постаріла після твоєї втечі, а тебе — тебе усі зреклися…

Мало не перебив її: люба Ленко, з твого голосу і твоєї поведінки видно, що ти зовсім не зреклась мене, як говориш. А в іншому — вірю, і взагалі тобі вірю, бо ми обоє належимо до роду Райка Моряка, тільки-от я мушу бути насторожі, тим більше в оці дні, коли пістолет уже впирається мені в спину. Де гарантії, що хтось поблизу не фотографує і не записує нас і що троє твоїх приятелів думають так само, як і ти? У цих справах ти недосвідчена, а в мене від них уже скроні посивіли.

Відчув, що всміхаюся, до того ж усмішкою Наска Авантюри з Брегового, а не Наска Тодоринова з кореспондентського бюро. Усвідомив, що сперечаюся з тим Наском Авантюрою, якому завжди кортить утрутитись в якусь бійку, ступити на лезо бритви, і це були уривчасті репліки між одним і другим, дзвінкі, наче ляпаси, і, здається, перемагав отой гімназист, молодший, життєрадісніший і непокірніший.

— Циганко, може, присядемо десь та поговоримо, як годиться?

Намірився узяти її під руку.

І нетактовно, і нерозумно! Коли хтось із молоді склав собі уявлення про людей нашого фаху як про роботів, хай дарують. І янголи, і дияволи існують на небесах, а на землі живуть люди.

Губи Лени здригнулися, очі примружились. Може, і вона обмінялась кількома репліками з дикункою з гімназії і, певно, швидко упоралася з тією Леною, яку знав, бо й погляд, і примружені очі були мені незнайомі.

— Ні, пане Тодоринов, ми не сядемо за один стіл з тобою.

Цей тон допоміг мені опанувати себе. І на краще. Бо інакше важко було б передбачити всі наслідки. Тепер мій голос звучав твердо й різко:

— Коли ласка, перекажіть моєму батьку й матері, що в мене все гаразд. Прошу нікому не передавати привітів, тільки їм.

Але я не зміг закінчити тим холодним і чужим голосом і додав:

— Мамі скажіть, що я все такий же, її Наско. А для тебе, Лено, я завжди Наско Авантюра.

І пішов не попрощавшись. Не міг більше залишатися з ними. І без того не дотримав вказівок ні уявних, ні справжніх моїх начальників.

Я йшов дедалі швидше, неначе боячись, щоб мене не наздогнали переслідувачі, хоча їх уже нічого було боятися. Вони навряд чи надумали мене переслідувати. Я зауважив це ще тоді, коли вимовляв свою останню репліку.

Крокував і з кожним ударом підборів по думки повторював: «Доки? Доки?!.»

Дійшов до свого будинку. Не став чекати ліфта, а рушив пішки — ніколи так не бігав сходами. Увірвався в свою квартиру и, не вмикаючи світла, впав на ліжко. Вхопив у зуби край подушки і в ній заглушив свій дикий крик.

Коли лихоманка припинилась, я продовжував лежати непорушно. Хотілося випити чогось, але забракло сил. Видно, нерви вже не витримують напруження подвійного життя. Воно ж триває не рік і не два. І доки ж триватиме? Хіба ж і мені не потрібно побачитись із своїми земляками й сказати їм: «Люди добрі, я той самий Наско, якого ви знаєте. Я свій, я ваш, яким був і в шкільні, і в студентські роки!»? І припасти до материнських грудей, відчути пестливий дотик її руки, почути її уривчастий від невимовної ніжності голос:

— Я знала… я знала, що мій Наско…

Доки, доки це триватиме? Чи витримають мої нерви, чи вистачить мені сил?!

Відчув, що знову сходжу з рейок, і, щоб підбадьорити себе, узявся повторювати: «Нум, друже, не розкисай. Ти ж уже не Наско Авантюра!»

Увійшов у ванну кімнату, щоб випити таблетку від головного болю, і мимохідь побачив у люстрі своє обличчя. Ліпше було б його не бачити! Давно воно не було таким опухлим, ніколи не було таким постарілим, у слідах від сліз. Довго вмивався холодною водою…Зупинившись посеред кімнати, я намагався вирішити, звідки й з чого починати. Згадав, що ще не вечеряв.

Мені закортіло забитись у якийсь бар біля вокзалу й просидіти там аж до світання. Хоча це навряд чи найрозумніша ідея. Здається, знову озивається Наско Авантюра, і саме час його затиснути так, щоб він ніколи більше не траплявся мені на очі.

Наскільки легко все вирішилося б, будь я героєм деяких пригодницьких книжок чи кінофільмів, для котрого ніколи не існує вагань чи сумнівів, а ключі від