Коштовний камінь - Андрій Гуляшки

— Все це абсолютно вірно, — відповів Ігнат Арсов. — Товариш Папазов завжди ставився з благородною поблажливістю до фантазій цього юнака.

«Ясно, ці люди не вірять у гіпотезу про берил, вважають, що все це даремна справа, — подумав Спиридонов. — Але в усякому разі вони добре ставляться до зусиль юнака, особливо Папазов».

— Побачимо, — сказав він. — Я йому сказав, щоб він представив мені детальний геодезичний ескіз району, де, на його думку, можна припустити наявність слідів берила. Я зрозумію з ескіза, наскільки серйозна ця людина, яка відкрила берил, і чи справді вона щось відкрила. Ви вільні.

Так розвивалась «берилова» історія до цього часу.

І ось тепер Вилю Власев сидів перед ними і похмуро дивився у свій блокнот. І він, і Павел Папазов сприйняли гіпотезу Андрєєва як дивну фантазію, плід палкої уяви. Та коли перший ставився до подібного роду «марень» явно непримиренно, то другий — терпимо, як до наївного, але красивого пориву, властивого молодості.

«Я зрозумію з картографічного ескіза, чи є хоча б частка вірогідності в цій справі», вирішив Славі Спиридонов і послав кур'єра по Андрія.

На цей раз молодий геолог був зовсім не такий, як у свій перший візит. Він був одягнений в темний піджак, що робило його вищим і підкреслювало могутню статуру.

Інженер Спиридонов запропонував Андрєєву сісти і якусь мить любувався його атлетичною постаттю, молодим рум'янцем. Потім спитав прямо, без зайвих слів:

— Значить, ти віриш, що в цьому районі є сліди берила, правда?

— Вірю, — упевнено відповів Андрій, прямо глянувши у вічі начальникові. І знову повторив: — Вірю.

Вилю Власев багатозначно кашлянув.

— Скажи, — промовив він, — який тут процент ймовірності? Хоч один є?

— П'ятдесят один процент, — спокійно відказав Андрій.

Вилю Власев розкрив рот і широко розставив короткі руки. Він і слова не міг вимовити від подиву і тільки похитав головою, наче лікар біля ліжка безнадійно хворого.

— Що ви маєте на увазі: поклади, пласти, жили? — тихо спитав начальник.

— Я маю на увазі сліди, які дають підставу робити висновок, що колись, у давнину, в цих місцях будували шахти для добування смарагдів. В той час звичайний берил зовсім не цінили, шукали тільки кришталевий. Однак, я гадаю, що там, де є кришталевий, там повинен бути і звичайний.

— Тобто… ви бачили кришталевий берил… так я вас повинен розуміти? — Славі Спиридонов підвівся з-за столу. — Бачили смарагд?

— Це йому приснилось, — засміявся Вилю Власев. — Щось подібне бачив уві сні. А потім йому здалося, що це дійсність. Взагалі, це… казка з тисячі і однієї ночі!

— Чекайте, чекайте! — обірвав його Спиридонов. — Ви, значить, бачили смарагд? Прозорий, кришталевий берил? Чому ж не принесли шматочок, щоб показати?

— Я бачив щось подібне до кришталевого берила, — сказав Андрій. — За кольором, за м'яким блиском. Але я не зміг здобути ні піщинки, бо цей камінь лежав над головою на висоті більш як три метри. Не було чим і як відламати його. Та я й не був певний, що це дійсно кришталевий берил. Інші мінерали, якщо дивитися здалека, мають той самий колір. Вдруге мені не довелось побувати на тому місці, оскільки бригада вирушила на інший об'єкт.

— Вигадки! Видно, що начитався книжок, — почав сердитись Вилю Власев. — Хто зна, яка стародавня історія запаморочила тобі голову.

— Я позначив те місце на картографічному ескізі, — сказав Андрій.

— Дай його сюди! — в один голос вигукнули обидва вчені.

— А без ескіза ви мені не вірите? — усміхнувся Андрій. — Невже я схожий на шахрая, на людину, що свідомо обдурює?

— Деякі жінки схожі на ангелів, а душа їх чорніша, ніж у чортів, — сказав Вилю Власев. — Зовнішності я не вірю.

— Дайте ескіз! — інженер Спиридонов простягнув руку.

— Треба більше вірити людині, ніж паперам! — сумно всміхнувся Андрій. — А втім, — ось, дивіться!

Він розкрив свій портфель, вийняв м'яку коричньову папку і поклав на стіл.

— Я знаю в цьому районі кожну видолинку, кожну висоту, ти мене не заплутаєш, — погрозив йому пальцем Вилю Власев.

І тут трапилося щось зовсім несподіване, дивне, про що згадувалось уже на початку цього розділу.

Вилю Власев і інженер Спиридонов розкрили папку і жадібними очима вп'ялися в різнокольорові топографічні знаки. Минуло дві хвилини, три — чути було тільки їх посилене дихання, шарудіння пальців по гладенькому паперу для креслення.

Вилю Власев майже встромив ніс у креслення, а інженер Спиридонов випростався і з застиглим обличчям ледве чутно прошепотів:

— Це шифр… чи що?

— Який там шифр, — засміявся Андрій. — Це ж зовсім ясний геодезичний ескіз, зроблений за точним топографічним планом. Всі пояснення дано в легенді.

Вилю Власев неприємно хрипло захихикав.

— От шахрай, так шахрай, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Я так і думав. Хлоп'ячі легковажні вигадки.

По його обличчю промайнула невиразна тінь смутку.

— Як тобі не соромно так жартувати з нами, дорослими людьми? Хіба ж так годиться? Ми ж твої вчителі, як можна?

— Але в чому справа, що таке? — запитав здивований Андрій.

Інженер Спиридонов гнівно глянув на нього і стиснув зуби так, що на щоках заходили жовна.

— Ану прочитай нам цю легенду! Вголос! — наказав він, поманивши його пальцем.

Андрій нахилився над аркушем, і йому потемніло в очах. Це був звичайнісінький топографічний ескіз без будь-яких геодезичних значків, поцяткований червоними кружечками. Що тут сталось? Чи це не сон? Учора він до пізньої ночі працював