Коштовний камінь - Андрій Гуляшки

— Усе це дурниці. Я нічого не відкрив і не брав ніякої участі в цих роботах. Людина відкриває щось, коли до цього прагне свідомо, із заздалегідь виробленим планом. А я що?.. Я випадково, зовсім випадково натрапив на руду, сліпо… Запевняю вас, саме так. Якщо хтось і має заслуги в цьому відкритті, і нагороди заслуговує, то це наш керівник — товариш Власев, тому що ми працювали за його планом. Нагороди заслуговує і товариш Папазов, під чиїм безпосереднім керівництвом всі ми діяли. Заслуга, взагалі, належить нашим керівникам, а я просто випадковий виконавець. Кожний інший на моєму місці відкрив би те ж саме, що відкрив і я.

Всі, хто близько знав Арсова, бачили, що його надмірна скромність набрала хворобливого характеру. Він часто називав себе «неуком», «слугою», «сліпим знаряддям» випадковості, нікчемою, якій пощастило і т. п. Одного разу, в таборі під Бакарланом, Арсов був у пригніченому настрої і зробив дивне признання:

— Знаєте, — сказав він, — у мене якесь жахливе почуття: мені здається, що мій мозок безперервно скручується. Щодня, щогодини, — і вдень, і вночі, — в черепі моєму створюється жахлива порожнеча. І я думаю: що ж це за порожнеча, що в ній є? Повітря? Пара? Я багато думаю над цим.

Вилю Власев рідко говорив з Арсовим, і то тільки в службових справах. Він морщився, бо не терпів його м'якого шипучого голосу, уникав зустрічатися з ним поглядом, але завжди прислухався до його порад, — цінив як спеціаліста. Кілька разів начальник брався записати його характеристику в свій блокнот, та ніяк не міг: образ цієї людини не підпадав під відомі йому «показники» і проценти, не вкладався ні в які певні і точні формулювання.

А Павел Папазов полюбив Арсова, навіть зробив своїм помічником у партійних справах. Він захоплювався його скромністю, ретельністю, вважав взірцем бездоганної дисциплінованості. Парторг доручав йому робити доповіді, збирати членські внески, висунув своїм заступником. Все це Ігнат Арсов виконував дуже сумлінно. Часто писав характеристики на комуністів бригади, і Павел Папазов дивувався: «Наче писав моєю рукою і дивився моїми очима!»

— Дуже радий, — злегка вклонявся у відповідь Ігнат Арсов. — Ви ж навчили мене вірно бачити, суворо і об'єктивно оцінювати. Тим, чого досяг, я зобов'язаний тільки вам.

Минулого року восени Арсов відкрив поклади мідної руди, але й це своє відкриття приписав Папазову.

— Я працював за його вказівками, — твердив він.

Папазов не пригадував, чи справді давав Арсову якісь «вказівки», але чомусь не заперечив, змовчав і прийняв уже як належне. Це принесло йому славу, а згодом — підвищення по службі. Після цього випадку вони стали нерозлучними друзями.

Минулої осені, коли Андрій розказав про свою догадку щодо берила, Павел Папазов покликав свого друга і без зайвих слів спитав:

— Що ти думаєш з цього приводу?

Ігнат Арсов довго мовчав.

— Дозвольте відповісти через кілька днів, — нарешті відповів він.

Минув тиждень, десять днів. Ігнат Арсов чомусь їздив у Софію. І от одного вечора він сам заговорив про Андрія.

— Ви мене питали, що я думаю про його гіпотезу? Скажу: наївна фантазія.

— Так, все це так, — усміхнувся Папазов. — Фантазія, зрозуміло. Однак це хороше, коли люди захоплюються великими ідеями. Як це красиво і благородно!

І тут вперше Ігнат Арсов заперечив йому.

— Такі захоплення — марнування часу, — сказав він. — Я б на вашому місці його приборкав.

Ці слова пригадав Папазов того ранку, коли обидва стояли біля столу Славі Спиридонова.

— У вашій бригаді є один молодий геолог, — почав начальник. — Звуть його Андрій Андрєєв! Яка ваша думка про нього?

Павел Папазов крадькома глянув на свого приятеля, кашлянув і вимушено весело відповів:

— Андрій?.. Прекрасний хлопець! В свій час він був центром нападу в студентській футбольній команді.

При цих словах по обличчю його товариша промайнула задоволена, схвальна посмішка.

— Я вас не питаю про його спортивні якості, товаришу Папазов. Чи центром був він, чи крайнім. — Славі Спиридонов любив і розумів футбол. — Зараз мене цікавить не це. Я вас питаю про інше і певен — ви догадуєтесь, про що саме.

— Як вам сказати, це людина нового типу, — почав якось невпевнено Папазов. — Якщо захоплюється, то захоплюється цілком.

— Симпатична людина, — сказав Ігнат Арсов і вклонився.

— Говорив він вам про берил, про мінерал берил? — запитав їх Спиридонов, раптом підвівшись. — Про це я вас питаю, і відповідайте мені прямо, без викрутів.

Ігнат Арсов зітхнув.

— Звичайно, говорив, скільки разів! — засміявся Папазов, але було помітно, що в цей момент йому не до сміху. — У кожної людини є іdée fіxe. Якась манія, — продовжував він. — Що поробиш? У нашій бригаді є один геолог на прізвище Зюмбюлев, завзятий мисливець. Так він розповідав, що одного разу в лісі бачив, як його собака грався з вовком у довгої лози.

— Яка ж ваша особиста думка про справу з берилом? — раптом запитав, нахмурившись, Спиридонов.

— Та що тут думати! Це благородний ентузіазм, мрії, марення. Я тут абсолютно нічого поганого не бачу: молодість всюди шукає прекрасного.

Ігнат Арсов стиха кашлянув.

— Товариш Папазов має на увазі прекрасне в лапках.

— Ви не знаходите і зернинки ймовірності в цих його гіпотезах?

— Мабуть, зернинку ймовірності можна знайти навіть у вимислах божевільних, — поспішив відповісти Ігнат Арсов.

— Значить, ви, товаришу Папазов, упевнені, що все це — божевілля. Так?

— Я? — Павел Папазов почухав лоб, помовчав. — О, ні! Я не говорив подібних речей. Я завжди