Божий світильник. Куля для боса - Елері Квін

— Так, міс Мейх’ю,— тихо мовив Торн. — Ви, мабуть, хочете взяти його собі?

— У мене є лише одна маленька мамина фотокартка, та й то не дуже добра. А це... Вона була вродлива, правда ж? — гордо тримаючи портрет, запитала Еліс і нервово засміялася.

З портрета на них дивилася сповнена гідності молода жінка з високою зачіскою і правильними рисами обличчя. Між Еліс і жінкою на портреті можна було помітити певну схожість.

— Ваш батько, — сказав Райнак, — до останнього часу, згадуючи вашу маму, говорив про її вроду.

— Навіть якби він не залишив мені нічого, крім цьо

го портрета, то й тоді варто було б приїхати сюди з Англії.— Еліс притисла портрет до грудей, підійшла до своїх супутників і схвильовано попросила: — Давайте підемо звідси! Я... не можу... Це жахливо. Мені... страшно.

Вони швидко, немовби за ними хто гнався, рушили з будинку. Замикаючи двері, адвокат пильно дивився вслід Райнаку, який узяв племінницю за руку й повів до Білого дому. Вікна в тому будинку тепер яскраво світилися, вхідні двері стояли розчинені навстіж.

По дорозі Еллері трохи відстав із Торном і промовив:

— Торне, скажіть мені що-небудь! Хоч натякніть! Я наче в пітьмі.

У світлі призахідного сонця Еллері з жалем дивився на виснажене, неголене Торнове обличчя.

— Не зараз, — прошепотів Торн.— Я прийду до вас уночі, якщо вас поселять самого... Квіне, Бога ради, поводьтесь обережно!

— Обережно? — спохмурнів Еллері.

— Так, ніби вашому життю загрожує небезпека. Наскільки я розумію, так воно й є.

Вони переступили поріг Білого дому.

* * *

Може, через те, що він довго був на холоді, а тепер тепло раптом огорнуло все його тіло й затуманило мозок, перше враження в Еллері склалося на диво невиразне. Якийсь час він стояв, гріючись у хвилях тепла від яскравого полум’я, що палало в потемнілому від часу каміні. Вони стояли у великій, досить затишній вітальні, незвичній лише своєю старомодною обставою: меблі, здавалося, були з антикварного магазину, на спинках стільців біліли серветки, решта речей мали такий самий старий вигляд, як і все, що вони встигли побачити тут після приїзду. Широкі кручені сходи в кутку вели нагору, де були спальні.

їх привітала місіс Райнак. Побачивши, як вона обняла Еліс, Еллері зрозумів: саме таку жінку товстун і міг вибрати собі до пари. Бліда, зморщена, худа мов скіпка, вона відверто боялася зробити щось не так і, обіймаючи Еліс, через її плече дивилася з покірністю побитого собаки на свого чоловіка.

— То ви тітонька Міллі? — ніяково запитала Еліс, звільняючись від обіймів. — Даруйте, якщо я... Для мене все таке нове...

— Ти, мабуть, стомилася, моя люба? — жваво защебетала місіс Міллі, на що Еліс відповіла їй вдячною усмішкою. — Я розумію. Зрештою, ми всі для тебе чужі люди... О! — раптом вигукнула жінка й замовкла. Її бляклі очі зупинилися на портреті в руках дівчини. — О! — знову вигукнула вона. — Я бачу, ви вже там були.

— Так, були,— підтвердив товстун, і його дружина зблідла ще дужче. — А тепер, Еліс, може, ви дозволите, щоб Міллі відвела вас нагору й допомогла влаштуватись?

— Залюбки,— усміхнулась Еліс і подивилася на материн портрет. — Ви, мабуть, вважаєте мене зовсім божевільною, адже я пустилася в таку дорогу лише... — Вона замовкла й підійшла ДО каміна. Там на потемнілій широкій поличці було безліч дрібничок минулих часів. Еліс поставила серед них портрет вдягненої за вікторіанською модою вродливої жінки й сказала: — Ось так! Тепер мені буде спокійніше.

— Джентльмени, джентльмени! — озвався містер Райнак. — Не церемоньтесь, будь ласка! Ніку, до роботи! Валізи міс Мейх’го в машині.

Юний велет, що стояв, спершись на стіну, й уважно вивчав обличчя Еліс Мейх’ю, похмуро кивнув головою й вийшов.

— Хто це? — спитала, зашарівшись, Еліс.

— Нік Кейт. — Товстун скинув пальто, підійшов до каміна й простяг до вогню брезклі руки. — Мій похмурий протеже. Він вам сподобається, люба моя, якщо зумієте пробити його міцний захисний панцир. Я, здається, вже казав: він врконуе всілякі роботи по господарству. Але ви на це не вважайте. Ми живемо в демократичній країні.

— Я певна, він людина добра. Даруйте мені, тітонько Міллі, але якщо ваша ласка...

З’явився юнак: важко ступаючи з валізами в руках, він пішов сходами нагору. Ту ж мить місіс Райнак, мов на команду, знову защебетала, взяла Еліс за руку й повела її вслід за Кейтом нагору.

— Як медик,— закудахтав товстун, беручи в них верхній одяг і розвішуючи його в стінній шафі, — я приписую вам... ось це, джентльмени! — Він підійшов до буфета й дістав карафку з бренді. — З холоду дуже корисно! — Лікар на диво спритно наповнив склянку, Випив, і на його схожому на цибулину носі при світлі від каміна чіткіше проступили дрібні капіляри, — У-ух! Одна з небагатьох утіх у житті. Чудово зігріває. А тепер ви, певно, хочете трохи дати собі лад.

— У вашому будинку, містере Райнак, щось дуже хилить на сон,— по-собачому труснув головою Еллері — Ми з Торном будемо вдячні, якщо зможемо прийняти не дуже гарячу ванну.

— Вона буде аж ніяк не гаряча! — затрясся товстун від німого сміху.— Ви бачили, навколо глухий ліс. У нас немає не тільки електрики, газу та телефону, але й водогону. Воду беремо з колодязя. Просто живемо, еге? Це краще, ніж розкошувати з вигодами сучасної цивілізації. Наші предки, може, й частіше помирали від інфекційних хвороб, але б’юсь об заклад, що імунітет проти нежитю вони мали стійкіший... Та годі балачок! Вставайте! Ходімо зі мною!

У прохолодному коридорі нагорі Еллері відразу покращало. Райнак, тримаючи в руках сірники та свічки, йшов попереду. Торнові він показав кімнату, що виходила вікнами на фасад сусіднього будинку. Еллері — одну з бічних. У кутку кімнати стояв великий камін, у ньому палало яскраве полум’я; старомодний умивальник був наповнений крижаною на вигляд водою.

—