Божий світильник. Куля для боса - Елері Квін

Колись сірий кам’яний будинок ліворуч так потемнів від часу, а може, й від вогню, що тепер був майже чорний. Плями та смути на його фасаді нагадували сліди прокази на обличчі в мерця. Ця триповерхова споруда, оздоблена химерними кам’яними зображеннями рослинного світу, була побудована, безперечно, у вікторіанському стилі. Але фасад був такий занедбаний, що тільки мистецтво великої доби могло залишити на ньому свої сліди. Будинок, здавалося, пустив глибоке коріння і став частиною навколишньої природи.

Еліс дивилася на нього з невимовним жахом. Еллері її розумів. Цей будинок аж ніяк не скидався на давній, затишний англійський маєток, а був просто старий і такий самий обпалений вогнем, як і ліс довкола. Подумки Еллері проклинав Торна за те, що той піддав дівчину такому важкому випробуванню.

— Сільвестр назвав його Чорний дім,— бадьоро повідомив Райнак, вимкнувши двигун. — Це правда, він непривабливий, зате такий самий міцний, як і сімдесят п'ять років тому, коли його тільки поставили.

— Чорний дім... — проказав Торн.— Нісенітниця!

— Ви хочете сказати, що батько... і мати жили в цьому будинку? — тихо запитала Еліс.

— Так, люба моя. Дивна назва, правда ж, Торне? Це ще одне свідчення патологічного страху в Сільвестра. Будинок поставив ваш дідусь, Еліс. Пізніше той старий джентльмен побудував і оцей, що напроти. Я певен, вам у ньому буде куди зручніше. Де це всі поділися, чорт за-бирай?!

Райнак важко вибрався в машини й притримав дверцята, поки вийшла племінниця.

Еллері Квін став на проїзді з другого боку машини, уважно роздивився навколо і, немов принюхуючись, глибоко втягнув носом повітря.

Будинок напроти був простіший, значно менший, із звичайного білого каменю, що теж посірів від часу. Вхідні двері були зачинені, завіски на вікнах першого поверху запнуті. Десь усередині топився камін: на шибках тремтіли відблиски його нерівного полум’я. Раптом в одному з вікон з’явилася голова старої жінки. Жінка на мить притисла обличчя до шибки і відразу ж зникла.

— Ви, звичайно, зупинитесь у нас,— почув Еллері привітний Райнаків голос і, обійшовши машину, приєднався до супутників.

Еліс трималася Торна, немов шукаючи в нього захисту.

— Ви, Еліс, не схочете залишатися в Чорному домі на ніч,— знову заговорив Райнак. — У ньому ніхто не живе, дуже брудно, до того ж, як ви знаєте, це будинок, де помер...

— Припиніть! — крикнув Торн,— Не бачите, що бідна дитина вже й так ледве жива від страху? Хочете зовсім її залякати?

— Залякати мене? — здивовано перепитала Еліс.

— Ну, така мелодрама вам не до лиця, Торне,— всміхнувся товстун.— Я неотесаний старий дивак, Еліс, але наміри в мене добрі. У Білому домі справді буде спокійніше. — Він знову всміхнувся.— Це я так назвав його, сказати б, для рівноваги.

— Щось тут не те, — стримано промовила Еліс. — У чім річ, містере Торн? З першої ж хвилини, коли ви зустріли мене на пристані,— тільки неприємні натяки та прихована ворожість. Скажіть, чому цілих шість днів після похорону ви не покидали батькового будинку? Гадаю, я маю право це знати?

Торн провів язиком по сухих губах.

— Я не...

— Ну ж бо, люба моя, — втрутився господар. — Ви хочете, щоб ми тут до ночі мерзли?

Еліс щільніше загорнулася в своє пальтечко.

— Всі ми такі знервовані!.. Якщо не заперечуєте, дядечку Герберт, я б хотіла подивитися, Де мати й батько...

— Я не радив би вам цього робити, міс Мейх’ю, — вихопилось у Торна.

— Чому ж? — заперечив Райнак, кинувши через плече погляд на Білий дім. — Нехай Еліс побуває там зараз і покінчить із цим, поки не почало темніти. Потім підемо вмиємось, поїмо гарячого, і життя здасться нам веселішим.

Він узяв дівчину за руку й повів її по мертвій, усіяній гілками землі до темного будинку.

— Ключ, гадаю, у містера Торна є? — ввічливо запитав Райнак, коли вони підіймалися кам’яними сходами на ганок.

Дівчина дивилася на чоловіків своїми карими очима й спокійно чекала. Адвокат зблід, але, міцно стиснувши губи, промовчав. Потім дістав з кишені велику в’язку іржавих ключів, уставив один із них у щілину, замок клацнув. Торн штовхнув двері, і всі ввійшли до будинку.

* * *

В будинку було мов у склепі; тхнуло цвіллю. Старі, колись розкішні меблі вкривав грубий шар пороху, стіни стояли обдерті, скрізь лежали купи сміття. Важко було повірити, що у цьому барлозі жили люди. Еліс ішла, раз у раз спотикаючись і злякано дивлячись на все широко розкритими очима. Райнак спокійно показував дорогу. Еллері втратив тут відчуття часу. Те, що він побачив, навіть на нього, чужу людину, справило гнітюче, майже нестерпне враження. Підкоряючись якійсь таємничій силі, вони мовчки переходили по сміттю з кімнати в кімнату. Лиш один раз дівчина, порушивши мовчанку, запитала:

— Дядечку Герберт, за батьком ніхто... не доглядав? І ніхто в цьому жахливому будинку не прибирав?

— У вашого батька, люба моя, на схилі віку були про все свої уявлення, — стенув плечима товстун. — Він нікого не бажав слухати. Та краще, мабуть, у це не вдаватися.

Смерділо чимось кислим. Вони йшли одне за одним. Останнім, не спускаючи з очей Райнака, ступав Торн. На другому поверсі вони зупинились у кімнаті, де, як сказав товстун, помер Сільвестр Мейх’ю. Розібране ліжко. На зім’ятих простирадлах ще начебто лишилися сліди від тіла покійного.

Невелика, убого вмебльована кімната була не така брудна, як решта, одначе враження справляла ще гнітючіше. Еліс закашлялась. Не перестаючи кашляти, вона довго стояла посеред кімнати й дивилася на брудне ліжко, в якому колись народилась.

Раптом дівчина перестала кашляти й хутко підійшла до скособоченого, без однієї ніжки, письмового столу. На столі, вирізняючись на тлі пожовклої стіни, стояв великий, збляклий від часу кольоровий портрет. Еліс довго дивилася на нього, потім обережно взяла його в руки й прошепотіла:

— Мама. Це мама. Я така рада, що приїхала! Отже, він любив її. І всі ці роки зберігав її