Заблудлий - Джейн Гарпер

— Я збираюся... — Ладлоу вказав на об’єктив, потім на могилу, і всі відступили, а він почав походжати навколо, під різними кутами знімаючи брезент і все довкруж нього. Зрештою, коли вже і коліна, і сорочка в нього були в куряві, він підвівся.

— Він увесь ваш, — сказав коп до фельдшера.

Стів опустився навколішки біля могили й так відгорнув краєчок брезенту, що Нейтан не міг зазирнути під низ. Його накрила хвиля вдячності. Баб відійшов і прихилився до своєї машини з затіненого боку, втупившись у землю, в той час як сержант, мружачись, роздивлявся цифрові фото.

Нейтан і Зандер стояли трохи оддалік один від одного, спостерігаючи за роботою фельдшера. Нейтан зловив себе на думці, що Кем не зрадів би. Кемерон і Стів Фіцджеральд ніколи особливо не ладнали. Стів раптом звів погляд на Нейтана, неначе відчув ці думки й у нього почали горіти вуха.

— Як у тебе справи останнім часом, приятелю?

— Нормально.

— Так? Усе гаразд? Ну, не рахуючи цього, звісно... — Стівів голос звучав дружньо, але в тоні відчувалася професійна нотка. Це було питання, а не проста люб’язність.

— У мене все добре. Це Баб тут провів цілу ніч.

— Знаю. Просто я давно тебе не бачив... — І знову це прозвучало не як люб’язність. — Ти не прийшов у клініку на призначений прийом.

— Я подзвонив.

— Але ідея була в тому, щоб ти саме прийшов.

— Вибач, — стенув плечима Нейтан. — Був заклопотаний.

— Але у тебе все добре?

— Так. Я ж сказав, — Нейтан докірливо глянув на Стіва, мовляв: «Не в присутності малого». Та було запізно, й він зловив Зандера на тому, як той зиркнув на нього і зразу відвів очі. Минуло, здалося, чимало часу, перш ніж Стів обтрусив руки й сів навпочіпки.

— Ну... — він жестом покликав сержанта й Баба, щоб приєднувалися. — Вчора я перемовився з пілотом і сьогодні не побачив жодних сюрпризів. На мою думку, це зневоднення. Слід буде, звісно, відіслати його в Сент-Геленс на розтин — чоловік ще молодий і здоровий, нагла смерть, вони там схочуть усе перевірити, — але наявні всі ознаки, — Стів звів погляд. — Що він тут робив?

— Ми й самі не впевнені, — мовив Нейтан.

Сержант Ладлоу гортав записник.

— Отож, е-е-е... — він глянув на Баба. — Ви з ним мали зустрітися в середу, так?

— Ага.

Сержант чекав, обгоріле обличчя червоніло дедалі більше, але Баб просто дивився на нього.

— Не могли б ви розповісти детальніше?

Баб трішки здивувався, але, затинаючись і з постійними підказками, переповів ту саму історію, якою вже поділився раніше з Нейтаном. У переказі вона звучала не зовсім зв’язно, і навіть Нейтан місцями збентежено хмурився. Баб давно закінчив, а сержант Ладлоу ще довго шкрябав люто в записнику, потім відгорнув назад сторінку, і його очі забігали рядками.

— Чому ви запізнилися? — запитав він безтурботно, неначе це щойно спало йому на думку, але Нейтан відчув певність, що питання зріло вже кілька хвилин. Він глянув на копа з його обгорілою шкірою і великими очима і зненацька спитав себе, чи не недооцінив його.

— Що? — кліпнув Баб.

— Чому ви запізнилися до брата на домовлену зустріч у Леманових горах?

— А! Двічі спустили...

— Колеса?

— Ага.

— Колеса спускали двічі?

— Ага.

— Оце не пощастило, — посміхнувся сержант, проте в його тоні з’явилася якась нова нотка.

— Так буває, — швидко мовив Нейтан і з полегшенням побачив, що Стів киває на згоду. — Це не так уже незвично — винні спека й каміння. Лускає колесо, а часом і два. А в цю пору року, щоб замінити колесо, піде сорок п’ять хвилин, ба й година.

Відчувши, що тарабанить, він затнувся.

Сержант Ладлоу і далі дивився на Баба.

— Саме так і сталося?

На Нейтанове полегшення, Баб тільки мовчки кивнув. Сержант, відірвавшись від записника, кинув на нього оцінювальний погляд, тоді нашкрябав кілька слів. У нього було відкрите обличчя, але знову в Нейтана виникло відчуття, що насподі щось ховається. Він метнув погляд на Бабову машину. Обидва передні колеса здавалися новішими. Він зловив Зандера на тому самому, й обидва одразу відвели очі.

Сержант нарешті перевів увагу з Баба на Стіва.

— Є думки щодо часу смерті?

— На око — десь учора вранці. Зважаючи на температуру і на відсутність тіні й води, я б здивувався, якщо він зміг протриматися більш як добу. Розтин покаже.

— Малувато якось, — нахмурився сержант Ладлоу. — Скільки йому — під сорок?

— Сорок уже, — відповів Нейтан.

— Він ще довше протримався, ніж дехто в його ситуації, — сказав Стів. — Доба — це ще, може, занадто оптимістично.

— Далеко ми від Кемеронової домівки? — Ладлоу знову поглянув на братів.

— Якщо пішки, то за п’ятнадцять кілометрів по прямій, на північний захід, — сказав Нейтан. — Якщо машиною, то треба спершу їхати ґрунтівкою на захід, а потім повернути на північ, коли не хочеш застрягнути в піску, тож там набіжить, певно, понад тридцять. А найбезпечніший маршрут ще на десять кілометрів довший: на схід звідси до скель, а потім трасою на північ.

Скелі й дорога — ті, де вони знайшли Кемову машину. Нейтан обмінявся поглядом з Бабом, і Ладлоу помітив це.

— Отож навіть найкоротшим шляхом додому йти декілька годин? — мовив Ладлоу.

— Йти неможливо, не за цієї погоди, — сказав Стів приглушеним голосом. Він знову зазирав під брезент. — Саме це і згубило тих трьох підрядчиків, які застрягли в піску під Атертоном кілька років тому. Пам’ятаєш, Бабе? Ти ж брав участь у пошуках, так?

Баб кивнув.

— По скільки їм було? Років по двадцять п’ять? — мовив Стів. — Спробували повернутися назад пішки. Здолали зо сім кілометрів, ба й менше. Двоє з них померли вже за шість годин.

— А що тут ще є? — Ладлоу підійшов до огорожі й поклав руку на дріт. — Це ваша земля на тому боці? — запитав він у Нейтана.

— Ага.

— Може, брат сподівався знайти вас?

Нейтан побачив, як Баб і Стів обидва обернулися до нього.

— Ні.

— Ви кажете це так упевнено.

— Бо я впевнений.

— Але... — Ладлоу знову розгорнув записник. —