Заблудлий - Джейн Гарпер

— Ніхто взагалі не озивався в рації, — вів далі Баб. — О цій порі року тут і так нікого в біса не буває, а коли ще й ретранслятор вийшов з ладу... — він крекнув у відчаї.

— І як ти вчинив?

— Поїхав далі на світанку, але ще сто років минуло, перш ніж рація озвалася.

— Сто років — це скільки?

— Не знаю, — завагався Баб. — Мабуть, минуло зо півгодини, поки я доїхав до ґрунтівки, а потім ще зо півгодини. Та й тоді то була тільки парочка отих дурноверхих новачків у Атертоні. Кляту вічність шукали начальника.

— В Атертоні постійно бовдурів наймають, — мовив Нейтан, думаючи про сусідню ділянку на північному сході. Вона розкинулася на площі, що дорівнювала Сиднею. Працювали там, як Нейтан і сказав, бовдури, та все одно в цих краях це був єдиний шанс із кимсь зв’язатися. — То вони здійняли тривогу?

— Ага, але на той час... — Баб не договорив.

На той час ніхто не бачив брата й не чув від нього близько двадцяти чотирьох годин, підрахував Нейтан. Пошуки перейшли у нагальну фазу ще до свого початку. За протоколом мали сповістити всі навколишні землеволодіння, потрібна була кожна пара рук, хай чого вона варта. У цій віддаленій місцевості таких рук небагато, вони розпорошені, й може знадобитися чимало часу, щоб зібрати їх разом.

— Його помітив пілот?

— Ага, — мовив Баб. — Зрештою.

— Ти його знаєш?

— Ні, підрядчик з-під Аделаїди. Працював сезонно в Атертоні. Якийсь коп зміг зв’язатися з ним по рації, попросив зробити обліт і перевірити дороги.

— Гленн?

— Ні. Якийсь інший. З чергової частини абощо.

— Ясно, — мовив Нейтан. Пощастило, що пілот узагалі побачив Кемерона. Могила скотаря — за двісті кілометрів од Леманових гір і основної території пошуків. — Коли він повідомив?

— По обіді, на той час більшість людей ще й до Леманових гір не доїхала. Там були, фактично, тільки ми з Гарі, але я був на годину ближче, тож сказав, що під’їду.

— А Кем точно був мертвий?

— Так сказав пілот. Я так зрозумів, мертвий уже кілька годин. Але коп усе одно по рації звелів пілоту провести стандартний огляд, — скривився Баб. — Я приїхав ближче до заходу сонця. Хлоп загорнув Кема, як йому сказали, але дуже вже рвався забиратися звідси. Не хотів дочекатися темряви й застрягнути.

Нічого дивного, подумав Нейтан. Він би й сам не хотів тут затримуватися надовго. Шкода, що таке випало Бабові.

— Якщо Кем мав зустрітися з тобою в Леманових горах, що він робив тут?

— Не знаю. Гарі каже, у щоденнику він записав, що їде в Леманові.

— А більш нічого?

— Гарі не казав.

Нейтан подумав про щоденник. Він знав, де той зберігається: біля телефону, поряд з чорним ходом у будинок, який колись належав батькові, а потім перейшов до Кемерона. Нейтан, поки ріс, і сам там багато разів записувався. А багато разів не записувався, коли забував, чи коли було ліньки, чи коли не хотів, щоб хтось знав, куди він зібрався, чи коли не міг знайти ручку.

Він поглянув на годинник, відчуваючи, як пече в шию сонце. Електронні цифри вкрилися тонким шаром червоної куряви, й він протер їх великим пальцем.

— Коли вони будуть?

«Вони» — це поліція і медик. «Вони» — це всього двоє людей. Один поліціянт і один фельдшер. Ціла команда аж сюди не приїде.

— Не впевнений. Але вони вже в дорозі.

Проте це не означало, що вони з’являться скоро. Нейтан знову поглянув на брезент. На сліди в куряві.

— У нього є поранення?

— Не думаю. Принаймні я не бачив. Він лише перегрівся й був зневоднений.

Похиливши голову, Баб торкнувся носаком черевика кола в куряві. Жоден з братів не згадував про нього. Вони обоє знали, що це таке. Бачили вже схожі кола, залишені присмертними тваринами. Тут Нейтанові спала одна думка, й він роззирнувся.

— Де всі його речі?

— Капелюх під брезентом. А більше в нього нічого не було.

— Як це нічого?

— Пілот сказав — нічого. Йому звеліли перевірити, зробити знімки. Я так зрозумів, він більше нічого не бачив.

— Але... — Нейтан знову оглянув територію. — Нічого? Навіть порожньої пляшки від води?

— Здається, ні.

— Ти добре пошукав?

— Можеш сам пошукати, приятелю. Маєш очі.

— Але...

— Я не знаю, ясно? Я не маю відповідей. Припини ці розпитування.

— Ну добре, — Нейтан глибоко зітхнув. — Та пілот, здається, знайшов машину?

— Знайшов.

— То де вона?

Він уже не приховував роздратування. «З корови можна більше витягнути, ніж із клятого Баба», — як говорив тато.

— Біля дороги.

Нейтан дивився на нього.

— Біля якої дороги?

— А тут багато доріг? Біля нашої. По цей бік межі, трохи на північ від твоєї загороди для худоби. Господи, про все говорили по рації, приятелю.

— Не може бути. Це за десять кілометрів звідси.

— За вісім, я б сказав, але так.

Запала довга мовчанка. Сонце підбилося високо, і смужка тіні, яку відкидав могильний камінь, майже зникла.

— Отож Кем покинув машину? — зронив Нейтан. Земля в нього під ногами мала легенький нахил. Побачивши вираз на обличчі молодшого брата, Нейтан похитав головою. — Вибач, я розумію, що ти не знаєш, та просто...

Він глянув братові за спину, на безкрає і застигле видноколо. Скільки сягало око, ворушилися тільки Бабові груди — здіймалися й опадали.

— Ти їздив до машини? — нарешті запитав Нейтан.

— Ні.

Цього разу каже правду, подумав Нейтан. Він озирнувся через плече. Зандер, скулившись на своєму сидінні, здавався темним обрисом.

— Їдьмо.

Розділ 2

Зрештою виявилося, що їхати дев’ять кілометрів.

Бездоріжник стояв з тамтого боку огорожі, отож Нейтан проліз назад попід дротом і відчинив пасажирські дверцята. Зандер звів очі, вуста вже складалися в запитання. Нейтан підніс руку.

— Все розповім пізніше. Ходімо. Ми їдемо шукати машину дядька Кема.

— Шукати? А де вона? — нахмурився Зандер. За цей тиждень його зачіска учня приватної школи дещо скуйовдилася, а щетина на підборідді додавала років.

— Десь біля дороги. Баб поведе.

— Перепрошую, аж там, біля вашої дороги?

— Схоже на це.