Заблудлий - Джейн Гарпер
Нейтан знову заговорив.
— Скільки ти вже тут?
Баб на мить замислився, як це часто робив, перш ніж відповісти. Очі його частково були затулені крисами капелюха, а слова звучали повільніше, ніж у звичайній розмові.
— З учорашнього вечора, приїхав якраз перед сутінками.
— Дядько Гарі не приїде?
Чергова миттєва затримка, а потім брат похитав головою.
— А де він? Удома з мамою?
— Із Ільзою та дівчатами, — мовив Баб. — Він пропонував, але я сказав, що ти вже їдеш.
— Мабуть, це й на краще, що з мамою хтось побуде. У вас там як — без проблем? — Нейтан нарешті подивився на згорток у себе під ногами. Такі речі приваблюють стерв’ятників.
— Ти про динго?
— Так, приятелю.
Звісно. А про що ще? У цих краях вибір невеликий.
— Довелося кілька разів стрельнути, — почухав Баб ключицю, і Нейтан побачив краєчок татуювання — Південного Хреста. — Але все о’кей.
— Добре. Гаразд.
Нейтан відчув знайоме пересердя, яке завжди виникало під час розмов з Бабом. От був би тут Кемерон, щоб згладити ситуацію... і знагла Нейтан відчув гострий укол під ребрами від усвідомлення того, що сталося. Довелося глибоко вдихнути, впускаючи в горло й легені гаряче повітря. Це непросто для всіх.
Очі в Баба почервоніли, неголене обличчя змарніло від приголомшення — як, певно, й у самого Нейтана. Вони двоє були трохи схожі, але не дуже. Стосунки між братами полегшував Кемерон, який у багатьох випадках допомагав подолати провалля між ними. Баб здавався втомленим і, як постійно останнім часом, старшим, ніж пам’яталося Нейтанові. Їх розділяло дванадцять років, і Нейтанові досі було дивно бачити, що брат скоро розміняє тридцятку, а не ходить досі в підгузниках.
Нейтан присів біля брезенту Той був вицвілий і туго підгорнутий, як простирадло на ліжку.
— Ти зазирав?
— Ні. Мені веліли нічого не чіпати.
Нейтан одразу ж йому не повірив. Щось було в його тоні, а ще в тому, як лежав верхній кінець брезенту. І звісно, щойно Нейтан потягнувся рукою, Баб видав горловий звук.
— Не варто, Нейте. Видовище неприємне.
Баб ніколи не вмів брехати. Забравши руку, Нейтан підвівся.
— Що з ним трапилося?
— Не знаю. Чув тільки те, що сказали по рації.
— Так, але я майже все проґавив, — мовив Нейтан, не дивлячись Бабові в очі.
Баб переступив з ноги на ногу.
— Здається, ти пообіцяв мамі, що не вимикатимеш її, приятелю.
Нейтан не відповів, а Баб не наполягав. Нейтан поглянув через огорожу на свою ділянку. Побачив, як крутиться на пасажирському сидінні Зандер. Весь тиждень вони рухалися вздовж південної межі: вдень працювали, на ніч ставали табором. Учора ввечері вони саме збиралися вже складати реманент, коли повітря завібрувало, й над головою почав знижуватися гелікоптер. Чорний птах на тлі темно-синьої агонії дня.
«Чого це він так пізно літає?» — запитав Зандер, мружачись на небо. Нейтан не відповів. Нічний політ.
Небезпечне рішення і зловісне знамення. Щось негаразд. Вони ввімкнули рацію, та було вже запізно.
Нейтан подивився на Баба.
— Слухай, я почув достатньо. Але це не означає, що я щось уторопав.
Баб сіпнув неголеною щелепою, мовляв: «Ти такий не один».
— Не знаю, що сталося, приятелю.
— Та добре, ти розкажи все, що знаєш.
Нейтан постарався приглушити нетерплячку в голосі. Вчора ввечері, після заходу сонця, він коротко переговорив з Бабом по рації — повідомив, що виїде на світанку. Мав ще сотню питань, але не поставив жодного. Не на відкритій частоті, де підслухати міг хто завгодно.
— Коли Кем виїхав з дому? — підказав Нейтан, бачачи, що Баб не знає, з чого почати.
— Позавчора вранці, каже Гарі. Десь о восьмій.
— Отже, в середу.
— Так, гадаю. Але я з ним не бачився, бо сам поїхав у вівторок.
— Куди?
— Перевірити кілька свердловин на північному пасовищі. Збирався заночувати там, а в середу поїхати в Леманові гори й там зустрітися з Кемом.
— Навіщо?
— Полагодити ретранслятор.
Ну, Кем і сам міг його полагодити, подумалося Нейтанові. Баб потрібен був, тільки щоб інструменти подавати. І для підстраховки. Леманові гори — це західний край маєтку, за чотири години їзди від дому. Коли там працює ретранслятор, то є радіосигнал дальньої дії.
— І що сталося? — запитав Нейтан.
Баб задивився на брезент.
— Я приїхав пізно. Ми мали зустрітися приблизно о першій, але я дорогою застряг. Добився у Леманові гори десь із двохгодинним запізненням.
Нейтан чекав.
— Кема не було, — провадив Баб. — Я подумав, може, він приїжджав і вже поїхав, але ретранслятор так і не працював, тож я вирішив, що Кема ще не було. Спробував викликати його по рації, але він не відповідав. Отож я трохи почекав, а тоді поїхав йому назустріч. Думав, перестріну.
— Але не перестрів.
— Ні. Усе намагався зв’язатися з ним по рації, та марно, — нахмурився Баб. — Їхав з годину, але так і не доїхав до ґрунтівки, тож довелося зупинитися. Вже почало сутеніти, розумієш?
Він глянув з-під крисів капелюха, шукаючи підтримки, й Нейтан кивнув.
— А що ти ще міг зробити.
І це була правда. В Леманових горах ніч огортає, як чорний саван. Якщо їхати в темряві, то стає тільки питанням часу, коли машина втелющиться у валун або корову чи скотиться з дороги. І тоді б у Нейтана зараз двоє братів лежало під брезентом.
— Але ти почав хвилюватися? — спитав Нейтан, хоча й міг угадати відповідь.
Баб знизав плечима.
— І так, і ні. Ти же знаєш, як воно.
— Ага, — зронив Нейтан. Вони живуть у місцевості, яку багато в чому можна вважати землею крайнощів. Тут люди або дуже добрі, або цілком навпаки. Середини майже не буває. А Кем — не якийсь там турист. Поводитися тут він умів, тобто він цілком міг бути за півгодини їзди далі по дорозі: зупинився через темряву в місці, де нема сигналу, й затишно загорнувся в спальник, діставши собі крижане пиво з холодильника
