Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— У мене для графині новин немає — так і перекажи! — я трохи прочинив двері, дозволивши йому забрати ногу, та недомірок і не думав цим скористатись.

— А я чув, ти вже побував у Ямі, — єхидно сказав він.

Оскаженілий од такого нахабства, я защемив дверима карликову ногу так міцно, як тільки міг, ще й, на додачу, наступив на неї.

Карлик аж завив од болю, намагаючись вивільнити ногу.

— А я чув, що тут за рогом живе хороший лікар, — процідив крізь зуби. — Хочеш з ним познайомитися?

Сказавши це, я відпустив двері, й непрошений гість гепнувся на підлогу, схопившись рукою за щиколотку.

— Од кого і що ти чув, карло?

— Візники… — проскиглив ліліпут. — Про це тільки й говорять! Що хтось спалив сьогодні заклад Лисиці.

— От просто-таки спалив? — перепитав я. — Чи ти хотів сказати — підпалив?

— Ну, якщо вже пан до слів доскіпується, то поки ще не спалив, бо воно й досі горить… — відповів він, розтираючи кісточки на нозі. — Хоча вже й так ясно — заграву з кожного даху видно.

Я мимохіть ковтнув слину. Чомусь не мав сумнівів, що винуватцем виставлять саме мене.

— Отак графині й скажи: мовляв, сталася пожежа. Втрутилися природні сили, матері їхній… — і я грюкнув дверима.

Карлик одразу ж постукався знову.

— Приходь через місяць! — вигукнув я, штовхнувши на місце засув.

Спалив заклад Лисиці! Пальці куйовдили волосся на голові. Ще й додати до цього: спалив кількох поліціянтів. Я згадав, як звивався на долівці мій знайомий пристав з охопленою полум’ям шевелюрою. До речі, він — єдиний у поліції знав, що я насправді ніякий не шахрай…

Карлик знову постукався, та я вже не зважав на це. Хотілося вернутися до своєї склянки скотчу й не думати ні про що. Взагалі ні про що.

Певно, занадто глибоко занурившись у свої напасті, я втупився в підлогу й звів погляд лише тоді, коли підійшов до крісла. Від несподіванки я аж зойкнув.

У кріслі сидів незнайомець у потертому пальті з заячим хутром на комірі, з-під якого виднілася біла вишиванка. У руці він стискав мою склянку.

Розділ 3

— Дідько! — я націлив на нього пістоль і швидко оглянув кімнату.

Він був сам. І складалося враження, що націлена зброя аж ніяк не бентежить незнайомця. Він ковтнув трохи скотчу, потім витягнув з кишені прямокутник цигаркового паперу з дрібкою тонко порізаного тютюну на ньому. Як і тоді, у Лисиці, він вправно, наче фокусник, одним зграбним порухом пальців перетворив це все на самокрутку.

— Як ти тут опинився, опудало? — запитав я.

Він знову потягнувся до кишені, — показуючи цим жестом, що не має наміру розтуляти рота, — аж поки не закурить. Фосфорний сірник чиркнув об ручку крісла й загорівся. За кілька секунд кімната наповнилася запашним димом.

— Через двері, — врешті відповів незнайомець.

— Чомусь я тебе не помітив, коли прийшов. Як так?

Він незворушно сьорбнув з моєї склянки, затягнувся, але я помітив його короткий позирк на вікно, що виходило на дах сусіднього будинку й було прочинене; підійшов й оглянув засуви, — не відводячи пістоль від незнайомця. Так і є: рама розхиталася, й вікно можна було спокійнісінько відчинити знадвору, навіть попри засуви.

— Ясно. Нескладний фокус, — пробурмотів я, зачинивши вікно. — Тепер друге запитання: якого біса?

Я підійшов до буфета, взяв порожню склянку, хлюпнув трохи скотчу.

Незнайомець мовчки курив, тож мені довелося взяти собі інший стілець і сісти навпроти нього, закинувши ногу на ногу й націливши пістоль йому в груди.

— Не раджу мовчати, — сказав я. — Тяжкий день видався, аж пальці судомить, — особливо вказівний, знаєш, сіпається.

Він іще раз мовчки затягнувся, потім прискіпливо поглянув на свою самокрутку.

— Запитуй, — зронив байдужим голосом.

— Це ж треба, який сміливий. Ну то скажи мені спершу, хто ти такий.

— Томаш, — відповів незнайомець.

— Томаш… І це — все?

— Томаш Болгар, — сказав він і повільно витягнув з кишені кисет, ніби доказ своїх слів: на ньому були вишиті дві латинські літери — «Т» і «В».

— Та до сраки мені твоє прізвище — звідки ти взявся і чого від мене хочеш?

Цей Томаш, звісно, відразу все чудово зрозумів. Здається, він просто збиткувався з мене.

— Ну, ось тепер, коли в мене є трохи цього чудового пійла, я хочу лише… — сказав він, помилувавшись переливами світла в своїй склянці, —…допомогти тобі.

Його сміливість насторожувала. Я встав і швидко обійшов квартиру: зазирнув до кімнати, вбиральні… Ні, незнайомець таки був сам. І він досі ліниво курив, насолоджуючись моїм скотчем.

— Хочу сказати тобі, Томаше, що є тільки одна причина, чому ти досі живий, — озвався я. — І це — твоє безмежне нахабство: мене воно розважає. А щодо твоєї допомоги, то… іди ти к бісовій матері! Мені вже вона аж із горла преться, досить. Не знаю й знати не хочу, які там у вас взаємини з Лисицею, але я не збирався підпалювати його кубло. А якщо згадати ще й убивство поліціянтів…

Він кивнув:

— Знаю.

— Ти знаєш? Отакої! То пощо ж тоді затіяв цей гармидер?

Він знову поліз до кишені, і я гадав, що він іще раз витягне звідти кисет або сірник, та цього разу в його руці було щось інше.

— Підвіска? — вихопилося, хоч я і так добре все бачив: він витягнув з кишені саме ту рубінову підвіску з оправою у вигляді змії.

— Хтось збирається добре заплатити, щоб її повернути, — сказав Томаш. — Так?

— Не твоє діло…

Я тут-таки вихопив прикрасу з його рук і поніс до свічки, — переконатися, що це не підробка. Ні, це саме та підвіска, справжня. Я сховав її в кишеню халата.

— До речі, незлецька була вигадка — про скарбницю Габсбурґів, — незворушно сказав Томаш. — Якби зізнався, що ти — найманець, був би вже мертвий.

— Узагалі-то Лисиця намірився здерти з мене шкіру, — зауважив я. — Чи тобі пам’ять відібрало?

Томаш, плямкнувши, пригубив зі склянки.

— То вже таке, — сказав він. — Лисиця вважає тебе злодієм, отже, має за рівню. Тоді він сердився на тебе і погрожував, а через годину міг би передумати й навіть запропонувати роботу. Але якби він збагнув, що ти — засланий, то вбив би на місці, вмить, як таргана.

— То ти приперся сюди натякнути, що я — твій боржник?

Томаш, примруживши очі, затягнувся.

— Можеш не дякувати, — сказав він.

— А щоб тобі рачки лазити…

У відповідь він усміхнувся й підняв склянку, ніби виголошуючи за мене тост.

— Добре, перш ніж ти полетиш звідси мордякою в двері, скажи мені ось що…

Він перебив:

— За тобою стежать.

Почекавши, поки я збагну, про що це він теревенить, Томаш додав:

— Ти сам би міг помітити, якби сторч головою не кинувся розшукувати цю підвіску. От хоч би й зараз — під твоїми вікнами стоїть чолов’яга в котелку. Через дорогу, біля аптеки.

Я підійшов до вікна, що виходило на вулицю, став збоку, обережно визирнув. Біля аптеки і справді стояв якийсь граб у котелку і курив люльку.

— І хто це? — спитав я.

— Нарешті! — втішено кивнув Томаш. — Ось тепер ти ставиш правильні запитання.

Він неквапно приклався до скотчу, а я терпляче чекав на відповідь.

— А ще є? — запитав він, втупившись у майже порожню склянку.

— Сам скажеш чи тобі в зуби зацідить? — терпець мені уривався.

— Ти про того телепня? А піди до нього завтра і сам спитай. Скажи, що помітив на чатах і тому дуже хочеш знати, якого біса