Капітан далекого плавання - Теодор Костянтин

— Ви тепер студент?

— Дідька лисого. Через хворобу мені навіть школи не вдалося закінчити. Валяюсь по санаторіях. Хворий я, багато людей давно вилікувались. От хоча б ваш брат. Коли ми прибули в санаторій, в обох у легенях були каверни. Та через вісім місяців він виписався здоровий, а я майже два роки пролежав. Побуду трохи між людьми та й знову туди. Мене вже всі лікарі знають. Така, видно, моя доля… А маю всього двадцять років. Жити хочеться… Скажіть, а що б ви зробили на моєму місці?

— Тепер є такі ліки, що не дадуть вам померти, — намагався втішити Раду.

— Не кажіть, я цю хворобу знаю краще за будь-якого лікаря… Ви можете зрозуміти, як мені хочеться жити, товаришу?

— Звичайно, можу.

— Ні, щоб це зрозуміти, треба хворіти сухотами. Поки що я сяк-так заробляв якісь гроші, та здоров'я не купиш…

— Ви ще й працюєте?

— Авжеж.

— Де?

— Регістратором у центральному кооперативі. Та за три дні розтринькав двотижневий заробіток. Потім продав дещо з хати. Якби мама дізналася, то прокляла б мене і побажала б мені швидкого кінця, щоб здихатись такого. В неї здорові легені, хіба вона може мене зрозуміти? Вам не набридло слухати про моє горе?

— Ні, ні… Кажіть, я слухаю.

— Гаразд… Вірите, коли в кишенях порожньо, я у відчаї. А хочеться ж порозважатися з дівчиною в пристойному ресторані, випити, закусити, потанцювати. Коли є гроші, то щовечора можна піти до кав'ярні і кожного разу з іншою дівчиною. О, як я люблю танцювати, тільки боюся, що пуститься кров — тоді кінець. Тому й краще, що не маю грошей. Іноді хочеться щось украсти, але я несміливий, хоч не боягуз і навіть смерті не дуже боюсь. Рано чи пізно, а треба вмирати. В санаторії є лікарка, трохи крива, проте дуже мила. Вона займається розтином трупів, і деколи я їй допомагав. Ваш брат питав: «Тобі не страшно, Бачулє?» А чого мені лякатись мертвих? Я взагалі нічого не боюсь, хіба що міліції. Я нікого не вбив, нічого не вкрав, та коли на мене дивиться міліціонер, мені чомусь стає моторошно. Так, я боюсь, інакше, думаєте, я шукав би товариша інженера? Хотів порадитися з ним. Жаль, не застав.

— Можу й я дещо порадити, — пообіцяв Менеїле.

— То я вам розповім про своє горе. Два тижні тому якось увечері я прогулювався бульваром серед натовпу, де тинялось чимало легковажних дівчат. А в мене в кишенях вітер гуляє. Тут побачив одну… Та що там говорити… Став та й дивлюсь їй услід. Аж чую, поруч хтось каже:

— Оце кралечка…

— А так, — відповів я, приязно глянувши на незнайомця. То був чолов'яга років тридцяти. Слово за словом — ми розговорились, познайомились. Він себе назвав Ківу Бораш і запросив мене на кухоль пива. Розлучились ми з ним опівночі як два приятелі, домовившись зустрітись наступного дня. Цілий тиждень ми щовечора пиячили в барі, й кожного разу платив Ківу, бо грошей у нього було до біса. Він назвався винахідником і сказав, що отримав чималу премію. Навіть мені позичив біля двох тисяч леїв. Великі гроші, правда ж?

— Так, сума солідна, — погодився Раду.

— Якогось вечора він сказав мені, що їде з делегацією до Решіци, і попросив отримати на своє ім'я пакунок з його працями від колишньої дружини. На домашню адресу він не хотів отримувати, бо, мовляв, не розрахувався з господарем за квартиру. Відмовити йому я не міг, хоч і відчував, що тут щось не гаразд. Але слухайте, чим все те скінчилося. Три дні тому дістаю від Бораша листа. Він пише, що його колишня дружина, проїжджаючи через Бухарест, хотіла вручити пакунок мені особисто. Шукала мене за адресою, але, не заставши ні мене, ні матері вдома, залишила пакет у камері схову на Північному вокзалі. Він просив мене забрати пакунок і зберігати в себе до його повернення. В листі була відповідна квитанція.

— Пробачте, а з якого міста він вам написав?

— Не пам'ятаю. Якось не догадався глянути на штамп. Мабуть, з Решіци, бо він казав, що їде туди.

— А той лист у вас? — спохмурнів Раду.

— Нема.

— А де ж він?

— Віддав йому назад.

— Нащо?

— Бо, повернувшись, він попросив…

— А з пакунком що? Отримали?

— Звісно, отримав, але то був не пакунок, а невеличка валізка з чорної шкіри.

— Ви її, бува, не відчиняли? — поцікавився майор.

— Ні, вона була замкнена. Я її отримав позавчора після обіду. А вчора приходить білява пані та й каже:

«Я прийшла від Ківу». Ввійшла до кімнати, але сісти відмовилась. «Дуже поспішаю, — сказала. — Мене прислав Бораш за валізкою». І я віддав. А сьогодні вранці на зупинці тролейбуса я зустрів Ківу, який ніби спеціально мене чекав. «Ти отримав валізку?»—запитав він. «Так, і вже віддав тій пані, що ти прислав», — відповів я спокійно, хоч уже мав якусь підозру. Боже, якими очима він глипнув на мене! Скільки живу на світі, не бачив такого лютого погляду. В мене мороз пішов по спині. «Вона тобі сказала, що я послав?» — просичав Ківу. «Сказала…» — «Бовдур!» — кинув він мені в обличчя, зупинив таксі, сів у нього й поїхав.

— Ви не примітили, бува, номера тієї машини?

— Ні, просто не подумав.

— Жаль, юначе.

— Звісно, жаль, але я дуже розсердився, коли він назвав мене бовдуром. Наче я щось винен. Мене не залишали думки про ту пригоду з валізкою: «А якщо Ківу не повірив мені про валізку й заявить на мене в міліцію». Потім подумав: «Якби не повірив,