Капітан далекого плавання - Теодор Костянтин
«Заєць» замовив каву. Коли офіціантка принесла, дістав чотири листівки й став щось швидко писати на них. Потім вийняв з кишені багато поштових марок і ліпив по три на кожну листівку, а мізинцем правої руки непомітно підсунув одну марку під газету сусідові. Відтак розрахувався і вийшов.
Хвилин за десять, сховавши до кишені марку, його сусід теж залишив кав'ярню. То був Лучіан Фіуреску.
На жаль, молодший лейтенант Пічоруш, який до того ні на мить не спускав очей із «зайця», швидко загубив його слід. Той скочив у трамвай і щез. Певне, відчув переслідувача і постарався зникнути. А може, плутав сліди інстинктивно, за звичкою.
І в наступні дні оперативній групі не вдалося натрапити на слід таємничого «зайця», наче той провалився крізь землю.
Про всі ці події схвильовано думав майор Менеїле, що стояв біля вікна й задумливо дивився вниз, на порожню вулицю. Там на розі самотньо гралася маленька дівчинка. Трохи ближче до будинку когось чекала чорна машина давнього випуску. Майор машинально відмітив її номер — 83–79. Потім задивився на дівчинку, яка жваво підстрибувала, всміхалася. Майор сумно зітхнув і відвернувся од вікна. Дівчинка нагадала йому про Інгрід, якої він не бачив уже майже місяць. «Треба буде зателефонувати їй увечері», — подумав майор, беручи зі стола фотографію Інгрід. Ось вона, улюблена таткова доня. Трохи пізніше, готуючи собі традиційну каву, майор побачив себе у великому трюмо. Кожного разу, як тільки він бачив себе в дзеркалі, на нього напливав якийсь тихий внутрішній сум і обличчя нервово смикалося. Це з'явилось ще тоді, коли він п'ятнадцятирічним хлопчиною побачив чиєсь відображення у вітрині магазину іграшок. Той хлопчина був дуже схожий на нього самого, тільки в нього — зовсім сива чуприна. Потім він зрозумів, що посивів у ті важкі хвилини, коли його мучила думка, що він сам убив рідного батька.[1]
Хоч йому тепер уже сорок два, чуприна не стала сивішою, ніж двадцять сім років тому. Високий, худий, біля очей поснувалися дрібні зморшки, проте жіночки-цокотухи говорили про майора, як про вродливого мужчину. Привертав жіночу увагу своєю простотою і скромністю, а найбільше впливали на них його сумні очі. Деякі, найсміливіші, намагалися взяти майора під свою опіку, наче малого хлопчину. Це його обурювало, і він старався уникати жіночого товариства. Повернувшись до дзеркала спиною, він думав про свого помічника Богдана, з яким було приємно працювати. Любив Богдана, як молодшого брата, був той Богдан цінним співробітником. Досить освічений, умів полагодити найскладніші справи. Хоча вони обидва мали різні характери, проте їх єднала щира дружба, скріплена спільною працею. Раду поважав у друга ті риси, яких сам не мав, — неперевершений оптимізм, уміння завоювати довір'я з першої хвилини, а також іскристий гумор. Завдяки веселій вдачі, Богдан виглядав набагато молодшим за свої тридцять років, але для Раду було приємно мати такого друга, і він називав Богдана юнаком, пригадуючи своє безрадісне дитинство на околиці Глуму.
«Справа Фіуреску» поки що була для них найцікавішою — мала неабияке значення. Відчували, що доведеться зіткнутися з хитрим, підступним ворогом, що поєдинок буде лютим, безпощадним.
Отож Раду перетворився на Ніколає Стамате і поселився по сусідству з Лучіаном Фіуреску. Для досвідченого працівника органів державної безпеки квартира підозрілого може правити за психологічну карту. Але Раду здивував її незвичайний порядок — на столі, на поличці біля умивальника речі були розставлені ідеально. При наступних відвідинах не змінилося нічого. При такій педантичності власника квартири годі було сподіватися, що він залишить якийсь слід для звинувачення. Все ж Раду сподівався, що пощастить знайти якщо не прилад для проявлення мікроплівки, то бодай якусь пляшечку з відповідним розчином чи фотопапір. Марка, яку «заєць» підсунув Фіуреску в кав'ярні, могла бути мікроплівкою. Проте сподівання майора виявилися марними — не вдалося знайти нічого, хоча шукати він умів досконало. Очевидно, мікроплівка адресувалась не Фіуреску, а комусь іншому, а Фіуреску, господар квартири, був лише зв'язковим.
Уже десять днів Менеїле жив під чужим прізвищем, однак Лучіан Фіуреску не виявив себе жодним вчинком. На службу з'являвся акуратно, з сторонніми не зустрічався, лише деколи відвідував свою приятельку аптекарку.
— Обережний, мерзотник, — вголос проказав Раду, наливаючи ще одну склянку кави. — Що ж, наберемося терпіння…
Майорові його не позичати.
В ту ж мить різко задзвонив телефон. Раз, вдруге, потім безперервний дзвінок. Проте майор не поспішав брати трубку, бо знав, що його тут не шукатимуть ні шеф, ні Богдан чи будь-хто із оперативної групи, а коли б хтось із них і дзвонив, то лише умовними дзвінками. Він часто не знімав трубки, бо з перших днів переконався, що дзвонять здебільшого приятельки його «брата» Петре. В того інженера було стільки знайомих, що Раду набридло пояснювати кожній причину його відсутності. Інколи все ж доводилося відповідати. І цього разу Раду теж взяв трубку.
— Це квартира Петре Стамате? — почувся чоловічий бас.
— Так, це квартира Петре Стамате, та, на жаль, його немає — відряджений на кілька місяців у провінцію, — відповів Раду якнайувічливіше.
— А ви хто?
— Я його брат.
У трубці Раду почув глумливий сміх.
— Ви справді брат інженера?
— А ви надумали жартувати, пане. Недоречних жартів не слухаю і кидаю трубку! — обурився Раду. — А коли маєте передати щось для брата, то кажіть.
— Ні, ні… Не кидайте трубки, слухайте. Я знаю точно, що ви не брат інженера, але будьте пильні — через хвилину-дві одна пані спускатиметься по сходах, білява, немолода, з чорною валізкою, що становить для вас особливу цінність. Сподіваюсь, не проґавите такої сприятливої оказії. Бажаю успіху, пане
