Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
— Повірити не можу, що я в твоїй кімнаті, — кажу, коли дихання приходить у норму, а тремтіння потроху стихає.
— Що в цьому особливого? — посміхається Алекс.
Я облизую пересохлі губи. Ми щойно займалися сексом. Серед білого дня. І все закінчилося феєричним оргазмом. Знову. Так просто не буває! Я Оленці не вірила, коли вона озвучувала подібні речі, тому що не можна одразу ж відчути задоволення. Це фантастика.
Навіть швидкоплинний спогад про подругу тяжкістю осідає на серці. Я кусаю Алекса в плече і пояснюю йому очевидні речі:
— Кімната хлопця — це щось дуже особисте та важливе. Немов ти стаєш частиною його життя, ніби він впускає тебе у свій світ хоча б на якийсь час.
— Звучить безглуздо, — хмикає Алекс. — Ти знаєш, як виглядає моя кімната.
— Ага. Але ти ні разу мене сюди не запрошував. Навпаки — виганяв, коли я з тобою побалакати хотіла, — згадую я.
— Ми знову про минуле? — з ноткою невдоволення уточнює Алекс.
— Гаразд, мовчу, — здаюся. І справді, щось я зациклилася на своїх дівочих образах. Потрібно це припинити. — Краще розкажи мені про свої татуювання. Чому ти їх соромишся?
Я акуратно торкаюся вказівним пальцем до першої зірки на тілі Алекса. Він напружується, дихає частіше. Відповість чи ні? Впустить мене у свою реальність?
— Мою маму звуть Стелла, — сипло вимовляє він.
Я хмурюся, не зовсім розуміючи, що Алекс має на увазі. Так, колишню дружину Василя Андрійовича справді звуть Стелла. Але ж я про татуювання питала... Чорт!
— Стелла — це ж у перекладі зірка? — питаю я.
Алекс ледь помітно киває. Його щелепа напружена, погляд спрямований на стелю. Здається, ми віддаляємось один від одного. Швидко, безповоротно. Алекс закидає руку за голову і мовчить. Але я не дозволю йому усунутись! Не після всього, що було між нами.
— Ти любив її?
Він сіпається, наче від болю. А я притискаю долоню до його серця, яке стукає швидко та голосно. Як і моє.
— Немає нічого поганого в тому, щоб любити свою маму. Навіть якщо вона неідеальна.
Іду навпомацки. Точно не знаю, що відчуває Алекс, але його погляд, голос та поведінка підказують, в якому напрямку рухатись. У нього складні стосунки і з батьком та матір'ю. Із цим треба щось робити.
— Досить, — різко кидає Алекс. І робить спробу підвестися, відштовхнути мене. Але я не здаюсь.
— Я свого тата довго ненавиділа. За те, що він пішов, кинув нас з мамою... Змусив самотужки справлятися з проблемами. Я ненавиділа його за боягузтво і за мовчання! — вимовляю спочатку тихо, а потім все сильніше розпалюючись, підвищуючи голос. — Його вчинок був мені огидний, я навіть плакати спочатку не могла. Тільки злилася і ненавиділа його... Але потім я прийняла татовий вибір. Змирилася? Навряд чи. Але я змогла прийняти та відпустити свою ненависть. І лише тоді я по-справжньому оплакала втрату батька.
— Допомогло?
— Жити далі? Звичайно. Неможливо щодня відчувати гнів чи ненависть, вони починають душити та знищувати тебе. Це огидні почуття. Прийняття, розпач та біль за ними ховаються. І небажання відпускати…
— Я нічого подібного не відчуваю.
— Впевнений?
Алекс показово закочує очі. Заперечує свої почуття. А я подаюсь до нього і цілую татуювання.
Він не заперечує. Хоча впевнена, для Алекса мої дії – справжнє катування.
— Ці зірки символізують мою віру в те, що мама скоро повернеться, — наче через силу вимовляє він. Відкашлюється і продовжує: — Коли вона поїхала, то обіцяла, що ми обов'язково скоро побачимось. Спочатку ми домовилися зустрітись на новий рік. Нічого не вийшло. І я набив собі першу зірку. Через півроку мама присягалася, що приїде на мій день народження. Не справдилось. Я знову пішов у тату-салон.
— Що трапилося після п'ятої зірки? — обережно питаю я, коли Алекс замовкає.
— Я перестав вірити.
І стільки гіркоти в його словах, стільки нездійснених надій, що я слова вимовити не можу. У горлі застряє колюча їдка грудка, мене переповнюють емоції, вони душать та нутрощі вивертають, від них не сховатися і не втекти.
Замість тисячі слів просто обіймаю Алекса. А він притискає мене до себе так міцно, ніби я найцінніша у світі людина. Я чую шалений стукіт його серця, я цілую його в щоку і щось невиразне шепочу. Намагаюся заспокоїти Алекса.
— Ненавидіти просто і легко. У цьому ти маєш рацію, — визнає він.
— Так.
Тебе я теж намагалася ненавидіти, але не змогла. І добре, що ти про це не знаєш. Я воліла б про це забути. Нині минуле не має значення.
— Тобі дзвонять, — вказує Алекс на телефон.
Це знову Олена. Що ж вона ніяк не заспокоїться? Ми начебто про зустріч не домовлялися. Чи їй не терпиться дізнатись, як минула наша з Макаром ніч? Вчора нам не вдалося поговорити, Оленка зі своїм хлопцем була.
— Пофіг, — махаю рукою.
— Пам'ятається, ти мені щось розповідала про гнів? — з усмішкою помічає Алекс.
