Невипадково - Стейсі Браун

Крізь сон відчуваю поцілунки на шиї, плечах, спині. Гаряче м’язисте тіло притуляється ближче до мене. Його руки лагідно пестять. Я відчуваю його аромат, його близькість. Мозком прокинулась, а очі не можу розкрити. Та його пестощі стають все більше вимогливими й владними. Він впирається грудьми в мою спину, а потім обережно перевертає мене на спину. Тепер не тільки руки, але й його губи досліджують моє тіло.

- Беннет… -ледь чутно промовляю, намагаючись розкрити очі, в які б’є яскраве вранішнє сонце.

- Ти така прекрасна коли спиш…

Як тільки розкриваю очі, його обличчя піднімається вище й він, милуючись, дивиться на мене. На кілька секунд ми споглядаємо один на одного, і я переконуюсь що це не сон. Він поруч. Він мій. І я щаслива від думки, що він насолоджується мною, так само, як і я ним.

Мить, і він жадібно впивається гарячим поцілунком в вуста. Я відповідаю на його палкий поцілунок, зануривши пальці в його волосся. Напиваюсь ним. П’янію. Віддаюсь повністю в його владу. Він тягнеться до столика й дістає захист. Хвилина, що знадобилась йому щоб вдягти його тягнеться занадто довго. Без його поцілунків холодно, самотньо… та він не дає мені довго очікувати. Нависає наді мною, ввійшовши різким поштовхом. В очах темніє. З вуст виривається солодкий стогін і я огортаю його своїми руками, ніби боюсь що він припинить. Та він не припиняє. З кожним поштовхом занурює мене в вир насолоди. Прискорюється. Ричить. Й падає в мої обійми. Досягнувши одночасно піку насолоди, ми лежимо в обіймах один одного.

- Оце так добрий ранок… - промовляє усміхнено й лягає поруч, пригорнувши мене до себе.

Всміхаюсь у відповідь й зручно влаштовуюсь на його плечі.

Раптом телефон Беннета дзвонить. Він втомлено видихає, скривившись, ніби не хоче брати слухавку. Але все одно встає з ліжка й прямує до столика на якому лежить телефон. Відповідає на дзвінок:

- Алло.

Уважно слухає співрозмовника, після чого промовляє:

- Взагалі-то в мене сьогодні вихідний, - та схоже, що його співрозмовник не згодний з бажанням Беннета відпочити сьогодні.

Він тримає слухавку, уважно слухаючи. І я помічаю що його обличчя стає серйозним і навіть стурбованим.

- Добре, скоро буду.

Він кладе телефон й повертається в ліжко. Цілує мене в губи й промовляє:

- Хотів провести з тобою вихідний, та, на жаль, маю йти.

- Розумію, - сумно промовляю, бо не хочеться його відпускати.

- Вибач, - ще раз цілує в губи, - ти можеш залишатись скільки завгодно. Я ввечері повернусь.

- Ні, я краще поїду додому.

- А мені хотілося щоб ти мене вдома чекала… - солодко промовляє, й лащиться до мене наче кіт.

- Заманлива пропозиція, та боюсь, що дочекатись тебе не зможу. Бо з їжі, як ти казав, в тебе лише алкоголь. Якщо буду ним харчуватись, боюсь відключусь ще до твого повернення.

Він сміється й додає:

- Замов собі щось.

- Я краще поїду. Ввечері й зустрінемось.

- Обіцяєш? – його очі темнішають, а усмішка стає ширшою.

- Ще не вирішила. – грайливо всміхаюсь, - подивимось на твою поведінку.

- Я буду дуже хорошим, - він наближається ближче і я знов відчуваю збудження всередині, - або дуже поганим, - хижо всміхається, - яким тобі більше подобається?

Він знов нависає наді мною, і я відчуваю, що якщо ми зараз не зупинимось, то навряд чи виберемось з ліжка найближчим часом.

- Я ще не вирішила. – фліртую з ним, - до вечора ще маю час подумати.

Він всміхається кутиком губ й нападає на мої вуста солодким поцілунком. В серці вибухають салюти від того, як добре поряд з ним. Так добре не було ніколи і ні з ким. Він відчуває мене і знає моє тіло краще ніж я. Бо вловлює кожне моє бажання і одразу ж здійснює його.

Ще кілька хвилин ми обіймаємось в ліжку, бажаючи залишатись у власному світі якомога довше. Потім встаємо й збираємось. Беннет відвозить мене додому, а сам прямує по справах.

Вдома я маю можливість обміркувати все, що відбулось зі мною останнім часом. Наші з Беннетом стосунки розвиваються швидко. Я ніколи не знаю чого від нього очікувати. Але він вміє дивувати й змушує моє серце калатати швидше, коли я поруч з ним. Тепер все в моєму житті відійшло на другий план. Він затьмарив собою все. І якщо раніше я боялась так занурюватись в стосунки, то зараз я нічого не можу з собою вдіяти, бо він мені потрібен наче повітря.

Десь в коридорі лунає телефон. Шукаю його в сумочці. На екрані ім’я Сем. Піднявши слухавку, відповідаю:

- Привіт.

- Привіт-привіт. – бадьоро промовляє, - що робиш?

- Тільки що з душу вийшла.

- Круто. Тоді готуйся. Я скоро заїду. Поїдемо з тобою на виставку. Треба попрацювати для статті.

Сидіти вдома аж ніяк не хотілось. Та й Сем точно не задовольнялась би моєю відмовою, бо ніколи не дозволяла мені сидіти в чотирьох стінах.

- Добре. Мені треба пів години. – промовляю.

- Супер. Тоді я виїжджаю.

Завершую розмову й прямую обирати одяг. Сушу волосся й роблю легкий макіяж. За півгодини я вже готова й прямую на зустріч подрузі. Спускаюсь ліфтом. Але коли двері ліфта відчиняються, я здивовано дивлюсь на чоловіка, що стоїть на першому поверсі в очікуванні ліфта. Зовсім не очікувала тут побачити Люка Такера.