Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

О третій годині дня пролунав різкий дзвінок, із передпокою долинув чийсь владний голос, і в кімнаті, на мій подив, з’явився не хто інший, як сам містер Етелні Джонс. Зараз він анітрохи не нагадував отого пихатого, безцеремонного мудрагеля, що так упевнено взявся розслідувати пригоду в Аппер-Норвуді. Вигляд у нього був понурий, а в поставі з’явилося щось благальне.

— Добридень, сер, добридень, — промовив він. — Містера Шерлока Холмса, як я бачу, немає?

— Ні, і я не знаю, коли він повернеться. Може, ви зачекаєте? Сідайте в це крісло, візьміть сигару.

— Дякую, я так і зроблю, — відповів Джонс, утираючи лице червоною картатою хустинкою.

— Вип’єте віскі з содовою?

— Охоче, півсклянки. Зараз така спека, як на вересень, і до того ж кінця не видно отим турботам. Адже вам відома моя норвудська версія?

— Так, пам’ятаю, ви її розповідали.

— Що ж, мені довелося її переглянути. Я так спритно накинув тенета на містера Шолто, сер, аж раптом трісь — а посередині в них виявилася дірка. Він має незаперечні докази своєї невинності. Відтоді, як він залишив братову кімнату, його бачили то там, то тут. Він не міг ані вилізти на дах, ані пролізти на горище крізь віконце. Ця справа дуже темна, і мою репутацію поставлено на карту. Я був би дуже радий вашій невеличкій допомозі.

— Всі ми часом потребуємо допомоги, — зауважив я.

— Ваш друг містер Шерлок Холмс — дивовижна людина, сер, — промовив він хрипким, потайним голосом. — Він — людина, що не знає поразок. Я чув, до яких справ брався цей чоловік, і щоразу йому вдавалося пролити на них світло. Він трохи непослідовний у своїх методах і надто поспішає з висновками, але я гадаю, що він міг би стати найкращим офіцером поліції, — я готовий повторити це будь-кому. Сьогодні я дістав від нього телеграму, з якої видно, що він знайшов свіжий ключ до справи Шолто. Ось вона, його телеграма.

Він дістав з кишені телеграму й простяг мені. Відіслано її було з Поплара о дванадцятій годині.

«Негайно їдьте на Бейкер-стрит, — стояло там. — Якщо я не встигну повернутися, чекайте мене. Йду слідами вбивць Шолто. Якщо хочете взяти участь у фініші, приєднуйтеся до нас».

— Чудова новина. Він знову, мабуть, натрапив на їхній слід, — сказав я.

— Отже, він теж дав маху! — вигукнув Джонс із явним задоволенням. — Навіть найкращі з нас часом помиляються. Звичайно, ця тривога може виявитися даремною, але мій обов’язок охоронця закону — не проминати жодної нагоди. Там хтось іде. Можливо, це він.

На сходах затупотіли важкі кроки, почулося гучне сопіння й кахикання, мов у людини, що ледве дихає. Раз чи двічі ця людина зупинялася, нарешті підійшла до наших дверей і відчинила їх. Її вигляд якраз відповідав тим звукам, що їх ми тільки-но чули. То був літній чоловік у матроській одежі — старому бушлаті, застебнутому до підборіддя. Спина його сутулилася, коліна тремтіли, дихання було важким та надсадним. Він стояв, спираючись на грубу дубову палицю, і плечі його тяжко здіймалися, набираючи в легені неслухняне повітря. На шиї його був барвистий шарф, на обличчі з пильними сірими очима вирізнялися кудлаті білі брови й довгі сиві бакенбарди. Як на мене, він скидався на поважного літнього моряка, зубожілого на старість.

— Що сталося, дідусю? — спитав я.

Він озирнув кімнату повільним, уважним старечим поглядом.

— Чи тут є містер Шерлок Холмс? — спитав він.

— Ні, але замість нього — я. Можете розповісти мені все, що хотіли розповісти йому.

— А я хочу побачити його самого, — промовив він.

— Але я ж сказав вам, що я його замінюю. Ви прийшли в справі катера Мордекая Сміта?

— Так. Я знаю, де він. Знаю, де люди, яких він шукає. Знаю, де скарби. Я знаю все.

— То розкажіть мені, а я розкажу йому.

— Ні, я розкажу це тільки йому одному, — повторював він із старечою дратівливою впертістю.

— Ну, тоді зачекайте на нього.

— Не хочу. Не хочу марнувати цілий день. Якщо містера Холмса нема, то нехай собі сам розплутує цю справу. А вам я не скажу нічого, надто вже мені не до вподоби ваші пики.

І він пошкутильгав до дверей, але Етелні Джонс перейняв його.

— Стривай-но, друже, — сказав він. — У тебе є важливі новини, і ти нікуди не підеш. Доведеться почекати нашого друга, хочеш ти цього чи ні.

Старий шарпонувся до дверей, але Етелні Джонс затулив їх своєю широкою спиною, і він зрозумів, що пручатися марно.

— Добре гостей вітаєте! — мовив він, стукнувши палицею об підлогу. — Я прийшов до цього джентльмена, а ви накинулись на мене, хоч я вас знати не знаю!

— Вам не зроблять нічого лихого, — сказав я. — Ми винагородимо вас за змарнований день. Сідайте отут на канапі; він скоро повернеться.

Старий похмуро підійшов до канапи і, вмостившись на ній, спер голову на долоні. Ми з Джонсом знову запалили сигари і далі повели бесіду. Раптом нас на півслові обірвав Холмсів голос:

— Могли б і мені запропонувати сигару.

Ми аж підскочили в кріслах. Просто перед нами з задоволеною усмішкою сидів Холмс.

— Холмсе! — вигукнув я. — Ви тут! А де ж старий?

— Ось він, старий, — відповів Холмс, простягши нам жмуток сивого волосся. — Ось він — перука, брови, бакенбарди й таке інше. Я знав, що мій маскарад буде непоганий, але й не сподівався, що він витримає таке випробування.

— Хай вам біс! — вигукнув Джонс із щирим захопленням. — З вас вийшов би неабиякий актор. Ви кахикаєте як справжнісінький мешканець робітничої казарми! А за ваші тремтячі коліна можна брати по десять фунтів на тиждень. Щоправда, блиск очей здався мені знайомим. Але втекти від нас ви все ж таки не зуміли, як бачите.

— Я працював цілий день в оцій машкарі, — відказав Холмс, запалюючи сигару. — Злочинний світ, бачте, вже добре мене знає, — надто після того, як наш друг, що сидить тут, узявся за перо; тож я