Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

— Боюся, щоб він не привів нас туди, звідки привезли цю бочку з креозотом, — зауважив я.

— Навряд. Погляньте-но, він зараз біжить тротуаром, а бочку везли бруківкою. Ні, цього разу ми на правильному шляху.

Слід повернув до берега, позаду залишилися Белмонт-Плейс і Прінсіз-стрит. У кінці Брод-стрит слід підвів просто до води, де був невеличкий дерев’яний причал. Тобі привів нас на самісінький його краєчок і зупинився, скавулячи й дивлячись на темну швидку воду внизу.

— Не пощастило, — мовив Холмс. — Тут вони взяли човен.

До причалу було прив’язано кілька човнів та яликів. Ми підвели Тобі до кожного, але хоч як він принюхувався, сліду не було.

Недалеко від причалу стояв невеликий цегляний будиночок із дерев’яною вивіскою над другим вікном. На ній великими літерами було виведено: «Мордекай Сміт», а нижче — «Прокат човнів на годину або на день». Інший напис, над дверима, повідомляв, що хазяїн має паровий катер, — про це свідчила й велика купа коксу біля самісінького берега. Шерлок Холмс поволі озирнувсь, і лице його спохмурніло.

— Оце вже погано, — мовив він. — Ці песиголовці виявилися розумнішими, ніж я гадав. Схоже, їм вдалося поховати кінці. Боюся, що відступ вони підготували заздалегідь.

Він підійшов до дверей будиночка. Вони відчинились, і звідти вибігло мале кучеряве хлоп’я років шести, а за ним — огрядна, рум’яна жінка з великою губкою в руці.

— Ходи-но митися, Джеку! — крикнула вона. — Ходи-но, бісеня! А то батько побачить, дасть тобі прочуханки!

— Який милий хлопчик! — почав Холмс. — Який рум’янощокий бешкетник! Чого ти хочеш, Джеку?

Малий із хвилину подумав.

— Шилінґ, — відповів він.

— А може, ще чогось?

— Два шилінґи, — відповів хлопчина, ще трохи подумавши.

— Тоді тримай! Який чудовий у вас синок, місіс Сміт!

— Хай Господь благословить вас, сер! Такий розумник росте! Нізащо його не вгамуєш, надто коли батька нема вдома, як оце зараз.

— Немає вдома? — розчаровано промовив Холмс. — Шкода, я хотів би переговорити з містером Смітом.

— Він поїхав ще вчора вранці, сер, і, правду кажучи, я вже починаю боятися за нього. Але коли вам потрібен човен, сер, то я можу одв’язати.

— Ні, я хотів найняти паровий катер.

— Ото лихо, сер, він саме на катері й поплив! Оце й турбує мене, бо вугілля там — лише до Вуліча й назад. Якби на яхті, я нічого б не думала: він частенько і до Ґрейвсенда ходить, і навіть ночує там, коли багато справ має. Але ж на катері далеко не заїдеш.

— Він може купити вугілля на будь-якій пристані.

— Може, сер, та він цього не любить. Надто вже, каже, вони деруть за це вугілля. А ще мені не до вподоби отой чоловік на дерев’янці, — в нього пика така мерзенна, й балакає не по-нашому. Чого він щоразу тут тиняється?

— Чоловік на дерев’янці? — здивовано спитав Холмс.

— Еге ж, сер, смаглявий такий, на мавпу схожий, — це він учора по мого старого приходив. А старий мій, певно, вже чекав на нього, бо катер стояв готовий. Скажу вам щиро, сер, не до вподоби це мені.

— Люба моя місіс Сміт, — мовив Холмс, знизавши плечима, — ви даремно боїтеся за свого чоловіка. Звідки ви можете знати, що вночі приходив саме той чолов’яга на дерев’янці? Не розумію, чому ви так упевнено це кажете.

— А голос, сер? Голос його я добре знаю, — такий хрипкий та грубий. Постукав у вікно, коли повертало вже на третю. «Ану-бо, вставай, друзяко, — каже, — час на вахту». Мій старий розбудив Джіма — це наш старший, і вони обидва пішли, не сказавши мені жодного слова. Мені добре було чути, як дерев’янка стукотить по бруку.

— Той чоловік на дерев’янці був сам?

— Не скажу, сер. Я більш нічого не чула.

— Пробачте, місіс Сміт, але так мені потрібен був ваш катер! Як, до речі, він зветься?

— «Аврора», сер.

— Еге ж! Така стара зелена посудина з жовтою смугою, дуже широка в кормі?

— Ні, що ви. Наш катер маленький такий, чистенький. Його щойно пофарбували начорно, з двома червоними смугами.

— Дякую. Сподіваюся, що містер Сміт скоро повернеться. Я хочу податися річкою вниз, і якщо побачу «Аврору», то скажу йому, що ви хвилюєтеся. З чорним димарем, кажете?

— Димар чорний з білою смугою, сер.

— Так, звичайно. І чорні борти. На все добре, місіс Сміт. Я бачу човняра, Ватсоне. Зараз ми перепливемо на той бік.

— Найголовніше в розмовах із такими людьми, — мовив Холмс, коли ми сіли в ялик, — ніколи не показувати, що ти хочеш щось від них довідатися. Тільки-но вони це зрозуміють, як відразу сховаються в скойки, наче устриці. Якщо ж слухати їх абияк, неуважно, то можна дізнатися про все, що треба.

— Тепер зрозуміло, що нам слід робити, — сказав я.

— Що ж ви робитимете?

— Винайму катер і вирушу за течією шукати «Аврору».

— Любий мій друже, це було б непосильною задачею. «Аврора» могла зупинитися біля будь-якої пристані на будь-якому березі аж до Ґринвіча. Нижче від мосту піде безліч пристаней. Якщо ми вирушимо в погоню самі, то вони дуритимуть нас кілька днів.

— Тоді викличте поліцію.

— Ні. Я викличу Етелні Джонса лише в останню мить. Він — чоловік непоганий, і я не хотів би псувати йому кар’єру. Але тепер, коли вже стільки зроблено, я хочу сам завершити цю справу.

— То, може, дамо оголошення для власників пристаней?

— Ні, це ще гірше! Наші приятелі дізнаються, що погоня вже близько, візьмуть і покинуть Англію. Мені здається, що вони так і збираються вчинити, але поки небезпеки нема, вони не поспішатимуть. Джонсове завзяття стане нам у пригоді; я певен, що його версія вже з’явилася в усіх газетах і втікачі гадають, що поліція взяла хибний слід.

— То що ж нам робити? — спитав я, коли ми пристали біля Мілбанкської в’язниці.

— Наймімо кеб, поїдьмо додому, поснідаймо і з годину подрімаймо. Здається, що нам і наступної ночі доведеться бути на ногах. Зупинись-но біля пошти, хлопче! Тобі ми поки залишимо в себе, він ще може нам знадобитися.

Ми зійшли біля пошти на Ґрейт-Пітер-стрит, і Холмс послав телеграму.

— Як ви думаєте, до кого? —