Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

— Ні, сер. Він пішов до себе. Послухайте-но, сер, — багатозначно зашепотіла вона, — я побоююся, що він захворів.

— Чому ж це, місіс Хадсон?

— Він якийсь дивний сьогодні, сер. Тільки-но ви пішли, як він заходив кімнатою — туди-сюди, туди-сюди, — я вже втомилася слухати ці кроки. Потім почав сам із собою розмовляти, щось бурмотіти, і щоразу, як почує дзвінок, вибігає на сходи й кричить: «Що там таке, місіс Хадсон?» А потім замкнувся в кімнаті, але й крізь двері чути, як він там ходить. Аби лиш не захворів. Я вже пропонувала йому заспокійливе, та він так поглянув на мене, сер, що я й не пам’ятаю, як вийшла з кімнати.

— Гадаю, місіс Хадсон, що тут нема причин для тривоги, — відповів я. — Я не раз бачив його таким. Він саме заклопотаний однією невеличкою справою і, звичайно ж, хвилюється.

Я розмовляв з нашою господинею якнайспокійнішим голосом, але й сам, правду кажучи, почав тривожитись, коли, прокидаючись кілька разів серед ночі, щоразу чув за стіною його розмірену ходу; я розумів, якої шкоди може завдати його жвавому розумові ця вимушена перерва.

За сніданком Холмс виглядав змореним та знесиленим; на його щоках хворобливо палали дві червоні плями.

— Ви не шкодуєте себе, друже, — зауважив я. — Адже ви цілу ніч провели на ногах.

— Так, я не міг спати, — відповів він. — Ця пекельна загадка з’їдає мене. Застрягти на місці через таку дурницю, коли все інше вже ясно, — це для мене занадто. Я знаю злочинців, знаю їхній катер, знаю все — і не можу їх розшукати. Я використав усі свої засоби. Всю річку, обидва її береги обшукали — і жодного сліду; навіть місіс Сміт досі не знає, де її чоловік. Починаю підозрювати, що вони затопили катер. Хоча є факти, що свідчать супроти цього.

— А може, місіс Сміт спрямувала нас хибним слідом?

— Ні, гадаю, що це неможливо. Я розпитував про катер з такими прикметами — він справді існує.

— А може, він поплив проти течії?

— Це я теж передбачив; його шукають тепер аж до Ричмонда. Якщо сьогодні не буде новин, я завтра поїду сам і шукатиму не катер, а людей. Але все-таки я певен, що ми дещо довідаємось.

Проте ми не довідалися нічого. Ані од Віґінса, ані з інших джерел. Газети й далі друкували статті про норвудську трагедію. Всі вони по-ворожому трактували нещасного Тадеуса Шолто. Жодна газета не подавала свіжих подробиць, крім того, що допит призначено на завтра. Ввечері я знову помандрував до Кембервела, щоб розповісти жінкам про нашу невдачу, а коли повернувся, то побачив Холмса в найпохмурішому настрої. Він ледве відповідав на мої запитання й цілий вечір займався якимись хімічними дослідами: нагрівав реторти, дистилював воду і нарешті так просмердів кімнату, що я трохи не втік надвір. Аж до світанку чути було, як він брязкає пробірками, захоплений своїми дослідами.

Прокинувся я рано-вранці, немов од штурхана, і здивувався, побачивши, що Холмс стоїть біля мого ліжка, вбраний у стару матроську одежу — бушлат і пов’язаний круг шиї грубий червоний шарф.

— Я вирушаю вниз за течією, Ватсоне, — повідомив він. — Я багато міркував над цією справою і бачу лише один спосіб. І його будь-що треба випробувати.

— Я теж, мабуть, піду з вами? — сказав я.

— Ні, ви станете мені в більшій пригоді, якщо залишитесь тут. Я їду неохоче, бо щохвилини може надійти очікувана звістка, хоча Віґінс, як я побачив учора ввечері, зовсім утратив надію. Читайте всі листи й телеграми на моє ім’я, і коли довідаєтеся щось важливе, чиніть на власний розсуд. Чи можу я довіритися вам?

— Цілковито.

— Боюся, що телеграму не моє ім’я не можна буде послати, бо я й сам ще не знаю, де й коли буду. Але якщо мені пощастить, то я, мабуть, швидко повернуся. І, звичайно ж, принесу свіжі новини або щось іще.

Увесь ранок я не мав од нього жодної звістки. Розгорнувши «Стандард», я, проте, побачив нове повідомлення, що відрізнялося від попередніх.

«Щодо трагедії в Аппер-Норвуді, — йшлося там, — то вона може виявитись набагато складнішою й таємничішою справою, ніж здавалося спочатку. Як тільки-но було з’ясовано, містер Тадеус Шолто ніяким чином не завинив у братовій смерті. Його та економку місіс Бернстон звільнили минулого вечора. Є вісті, що поліція має ключ для встановлення особи справжніх злочинців, і ця справа зараз у руках містера Етелні Джонса, агента Скотленд-Ярду, добре відомого своїм завзяттям і проникливістю. Злочинців щохвилини можуть заарештувати».

«Ну, дякувати Богові, — подумав я. — Принаймні наш друг Шолто на волі. Цікаво, що то за «ключ»? Проте так завжди пишуть, коли поліція сідає на мілину».

Я кинув газету на стіл, і раптом в око мені впало оголошення в колонці «Надзвичайні пригоди». В ньому йшлося:

«Розшукують Мордекая Сміта, власника човнів, і його сина Джона, що залишили причал Сміта близько третьої години ночі у вівторок на паровому катері «Аврора». Катер чорний, з двома червоними смугами, димар чорний з білою смугою; винагорода — п’ять фунтів кожному, хто повідомить про місце перебування згаданого Мордекая Сміта й катера «Аврора» місіс Сміт, причал Сміта, або на Бейкер-стрит, 221-б».

Адреса «Бейкер-стрит» свідчила, що це оголошення, безперечно, подав Холмс. Я подумав, що це справді хитромудрий задум: утікачі побачать тут лише природне хвилювання жінки, яка розшукує свого чоловіка.

День тягнувся невимовно довго. Щоразу, як стукали в двері чи з вулиці лунали кроки, я насторожувався, чекаючи або повернення Холмса, або відповіді на його оголошення. Я пробував читати, але думки мої невпинно снувалися довкола нашої дивної пригоди та пари негідників, за якими ми полювали. «А якщо раптом, — запитував я себе, — в міркуваннях мого друга сталася фатальна помилка? Якщо він став жертвою якогось жахливого самообману? Хіба не може бути такого, що його витончений, логічний розум побудував свою теорію на сумнівних відомостях?» Я не знав випадку, щоб він помилився, але навіть найсильніший розум часом може схибити. Його могла збити зі сліду надто вже тонка логіка — він полюбляв чудернацькі, дивовижні пояснення, гребуючи простішими й природнішими з тих, що були під рукою. Проте, з іншого боку, я сам був свідком цієї пригоди й на власні вуха чув його