Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль

— Останнім часом, — промовив він у відповідь на мій здивований погляд, — мені було несолодко. Ви не заперечуватимете, якщо я причиню віконниці?

Кімнату освітлювала лампа над столом, за яким я читав. Притискаючись до стіни, Голмс прослизнув до вікна, причинив віконниці та ретельно замкнув їх клямкою.

— Ви чогось побоюєтеся? — запитав я.

— Якщо бути чесним, то так.

— Чого ж?

— Духової рушниці.

— Що це означає, любий Голмсе?

— Ватсоне, ви досить добре мене знаєте. Я не панікер. Але легковажно ставитися до небезпеки — дурість.

Він із насолодою закурив і тільки після цього промовив:

— По-перше, мушу вибачитися за такий пізній візит. А по-друге, хочу попросити вас дозволити мені перелізти через стіну, яка огороджує ваш сад на задвір’ї, тому що саме в такий спосіб я маю намір залишити вашу оселю.

— Але що це означає? — здивувався я.

Голмс простяг руку, і в світлі лампи я побачив, що суглоби двох його пальців розбито до крові.

— Ні, це не дрібничка, — посміхнувся Голмс. — Коли чоловік розбиває собі кісточки пальців, це є доволі серйозним. Місіс Ватсон удома?

— Ні, вона поїхала на кілька днів погостювати до знайомих.

— Отже, ви самі?

— Геть зовсім.

— Що ж, у такому випадку я запрошую вас податися зі мною на континент.

— Куди саме?

— Байдуже. Для мене це не важить.

Щось у його словах здалося мені дивним. Голмс не мав звички безцільно проводити вихідні, його стомлене землисте обличчя свідчило про те, що нерви в мого друга на межі. Прочитавши в моїх очах німе запитання, він з’єднав кінчики пальців, уперся ліктями в коліна та запитав:

— Чи вам доводилося чути ім’я професора Моріарті?

— Ніколи про такого не чув.

— Дивовижно! — закричав Голмс. — І все ж таки він — геній. Ця людина тримає в руках увесь Лондон, а про нього ніхто не знає. Ось що ставить його на вершину злочинного світу. Ватсоне, зізнаюся чесно, якщо мені вдасться впоратися із цим паном та врятувати від нього суспільство, я вважатиму, що моя кар’єра детектива досягла вершини і час переходити до якогось спокійнішого заняття. Тим більше, що послуги, які я нещодавно зробив Французькій республіці та одній близькій до трону родині в Скандинавії, дають мені змогу провести решту життя в тиші й уповні присвятити себе хімії. Але я не можу піти на спочинок і просиджувати вечорами у зручному кріслі, доки така людина, як професор Моріарті, розгулює вулицями Лондона.

— Та що ж він накоїв?

— О, це феноменальна людина! Він народився в прекрасній сім’ї. Наділений від природи блискучими математичними здібностями, Моріарті здобув чудову освіту і вже у двадцять один рік написав наукову роботу, яка приголомшила весь науковий світ Європи. Це дозволило йому очолити кафедру математики в одному з невеликих університетів, на нього чекала кар’єра видатного вченого, якби не одне «але». У характер цієї людини від природи закладено непоборне тяжіння до зла, причому в найбільш диявольському сенсі слова. Незвичайний розум тільки розвинув та примножив його кримінальні нахили. Університетським містечком поповзли страхітливі чутки, зрештою Моріарті довелося залишити посаду та переїхати до Лондона, де він почав готувати молодих людей до іспитів на офіцерський чин. Це все, що відоме світу. А тепер я розповім вам про те, що вдалося з’ясувати мені.

Ви знаєте, Ватсоне, що немає людини, яка б була знайома з лондонським злочинним світом краще, ніж я. І ось уже кілька років поспіль мене не полишає відчуття, що за всіма злочинами, що тут кояться, стоїть якась прихована сила, що захищає лиходіїв. У справах найрізноманітнішого роду — у фальсифікаціях, пограбуваннях, убивствах — я стикався з впливом цієї сили. Помічав я її присутність і в багатьох випадках, що лишалися нерозкритими. Я наполегливо намагався проникнути в цю таємницю, і нарешті мені вдалося вхопитися за кінчик нитки, яка повзагорідно привела мене до колишнього професора математики.

Це Наполеон злочинного світу, Ватсоне. Половина зла, що коїться в цьому величезному місті, на його сумлінні. Моріарті має першокласний розум. Подібно до павука, він сидить нерухомо в центрі павутиння з тисячі ниток і реагує на найменше коливання кожної. Сам він нічого не робить, лише планує. Однак агенти його є численними та чудово організованими. Якщо хтось потребує, скажімо, вкрасти чужого листа, вдертися до чужої оселі чи усунути людину, про це одразу ж стає відомо професорові, і він розробляє план злочину. Його агента можуть спіймати на місці злочину, але в такому разі завжди знаходяться гроші, щоб звільнити його під заставу, і сила-силенна адвокатів. Але ім’я Моріарті ніколи не згадується. Ось організація, Ватсоне, існування якої я виявив та на боротьбу з якою поклав усі сили.

Утім, професор, мов диявол, хитрий, він оточив себе настільки розвиненою системою охорони, що, попри всі зусилля, мені не вдалося знайти жодного неспростованого доказу проти нього. Вам відомо, на що я здатен, але тепер, після трьох місяців марних зусиль, я змушений визнати, що зіткнувся із супротивником, чий інтелект не поступається моєму. І знаєте, мене не так жахають злодіяння Моріарті, як захоплюють його здібності. Врешті-решт він усе ж таки припустився помилки, невеликого прорахунку, і цього виявилося задосить. Я не проґавив цього шансу та сплів довкола Моріарті власні тенета. За три дні — тобто в найближчий понеділок — усе скінчиться, і професор разом із рештою ватажків його банди опиниться в руках поліції. За цим настане найвидатніший карний процес століття, понад сорок нерозкритих справ будуть знову видобуті з архівів, і по кожній з них винним загрожує шибениця. Але якщо ми зробимо хоча б один хибний крок, у останній момент вони зможуть знову вислизнути.

Якби професорові не було відомо про те, чим я займаюся, все йшло б добре. Моріарті передчував кожен мій крок, уникав усіх моїх пасток, але я знову і знову ставав на його шляху. Повірте, друже мій, якби можна було докладно описати наш мовчазний двобій, це стало б найвеличнішим зразком боротьби добра і зла за всю історію криміналістики. Ніколи ще я не сягав таких висот і ніколи ще не зустрічав такого могутнього протистояння з