Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Тіна Аннетт Сауберс.

Сауберс. Десь у пам’яті тихо дзвякає дзвіночок. Одна зі старих справ? Можливо.

— Що тебе турбує, Тіно?

— Мій брат украв гроші. — Пошепки. Очі знову переповнюються сльозами. — Можливо, багато грошей. І він не може їх повернути, тому що їх уже немає. Барбарі я розповіла, бо знала, як її брат допоміг зупинити того психа, який поранив нашого тата, коли той псих хотів підірвати концерт у МАК. Я подумала, раптом Джером зможе допомогти мені, він же навіть спеціальну медаль отримав за хоробрість. Його й по телевізору показували.

— Так, — каже Ходжес. Холлі теж мали показувати по телевізору; вона виявила не менше хоробрості, та вони й запрошували її, тільки на цьому етапі свого життя вона швидше б проковтнула очищувач для водостічних труб, ніж встала б перед телекамерою, щоб відповідати на запитання.

— Тільки Барбс сказала, що Джером у Пенсільванії, і замість нього я мушу поговорити з вами, тому що ви раніше працювали в поліції. — Вона дивиться на нього величезними, повними сліз очима.

Сауберс, розмірковує Ходжес. Так, добре. Імені його він згадати не може, але прізвище забути важко, і він знає, чому дзвякнув той дзвіночок у пам’яті. Сауберс був одним із постраждалих біля Міського Центру, коли Хартсфілд в’їхав у натовп бажаючих влаштуватися на роботу.

— Спочатку я хотіла поговорити з тобою сама, — вставляє Барбара. — Ми так із Тіною домовилися. Ну, типу, знаєш, прощупати тебе й зрозуміти, чи захочеш ти допомагати. Але сьогодні Тінсі прийшла до мене в школу, і вона була така засмучена…

— Тому що з ним гірше! — вибухає Тіна. — Я не знаю, що сталося, але з того часу, як він відростив ці дурнуваті вуса, з ним щось коїться! Він розмовляє уві сні — я чую його, — він худне, у нього знову прищики з’явилися — на уроці здоров’я вчителька каже, що це може бути через стрес, — і… і… Мені здається, іноді він плаче. — Це, схоже, її вражає, ніби вона не може опанувати таке, як це її старший брат може плакати. — Що як він щось собі заподіє? Ось чого я насправді боюся, бо підліткові самогубства це велика проблема!

«Ще цікаві відомості з уроку здоров’я», — думає Ходжес. Хоча це справді так.

— Вона не вигадує, — каже Барбара. — Це дивовижна історія.

— Так давай її послухаємо, — підхоплює Ходжес. — З самого початку.

Тіна робить глибокий вдих і починає.

20

Якби його запитали, Ходжес сказав би, що навряд чи розповідь тринадцятирічної дівчинки може його здивувати й навіть уразити. Але він уражений. Та що там уражений, приголомшений! І він вірить кожному слову. Усе це занадто безглуздо, аби бути вигадкою.

Під кінець розповіді Тіна помітно заспокоїлася. Ходжесу це знайоме. Для душі сповідь може бути як корисною, так і ні, але те, що вона заспокоює нерви, це беззаперечно.

Він відчиняє двері до передпокою й бачить, що Холлі сидить за своїм робочим столом і розкладає «Солітер» на комп’ютері. Поряд із нею стоїть торбинка, набита такою кількістю енергетичних батончиків, що їх вистачило б, щоб пересидіти облогу зомбаків.

— Холс, іди-но сюди, — каже він. — Ти мені потрібна. І це захопи.

Холлі невпевнено входить до кабінету, кидає погляд на Тіну і, схоже, залишається задоволеною побаченим. Обидві дівчинки беруть по одному батончику, що, здається, заспокоює Холлі ще більше. Ходжес і собі бере батончик. Салат, який він з’їв на ланч, неначе провалився в люк місяць тому, а бургера, узагалі, як і не було. Йому й досі іноді сниться, як він заходить до «Міккі Ді»[70] і замовляє все їхнє меню.

— Класно, — каже Барбара, жуючи. — У мене малиновий. А в тебе який, Тінсі?

— Лимонний, — відповідає та. — Дійсно, смачно. Дякую, містере Ходжес. Дякую, міс Холлі.

— Барбс, — говорить Холлі, — а твоя мама як вважає, де ти зараз?

— У кіно, — відповідає Барбара. — На «Крижаному серці»[71] знову, цього разу на версії для співу. Його щодня крутять у «Сімці» вже не пам’ятаю, як довго. — Вона переводить погляд на Тіну, і Тіна змовницьки закочує очі. — Мама казала нам їхати додому автобусом, але нам потрібно повернутися щонайпізніше о шостій. Тіна ночує в мене.

«Це дає нам трохи часу», — думає Ходжес.

— Тіно, я хочу, щоб ти ще раз це все розповіла для Холлі. Вона моя помічниця й розумна людина. Плюс уміє зберігати таємниці.

Тіна знову розповідає свою історію, тепер вона спокійна, тому згадує нові подробиці. Холлі уважно слухає, її аспергерівський тик майже не проявляється, як зазвичай буває, коли вона чимось дуже захоплена. Тільки пальці бентежно рухаються, барабанячи по стегнах, ніби вона набирає текст на невидимій клавіатурі.

Коли Тіна закінчує, Холлі запитує:

— Так, гроші почали надходити в лютому 2010?

— У лютому або березні, — каже Тіна. — Я пам’ятаю, тому що наші батьки тоді постійно чубилися. Папа залишився без роботи… І з ногами в нього було дуже погано… І мама кричала на нього за те, що він курить, рахувала, скільки коштують сигарети…

— Я ненавиджу, коли кричать, — діловито вимовляє Холлі. — Мене верне від цього.

Тіна кидає на неї вдячний погляд.

— А ця розмова про дублони, — вставляє Ходжес. — Вона була до або після того, як рушив грошовий поїзд?

— До. Але незадовго. — Відповідає вона без вагань.

— І п’ять сотень надходили щомісяця, — уточнює Холлі.

— Іноді трохи швидше, тижнів за три, іноді довше. Коли грошей не було більше місяця, батьки починали думати, що це й усе. Одного разу, пам’ятаю, ми чекали тижнів зо шість, і тато тоді ще сказав мамі: «Гарненького потрошку, і на тому спасибі».

— Коли це було? — Холлі подається вперед, очі горять, пальці завмерли. Ходжес обожнює, коли вона така.

— М-м-м… — Тіна морщить лоба. — Точно, десь близько дня мого народження. Коли мені виповнилося дванадцять. Піт тоді на моє свято не прийшов, тому що це було на весняних канікулах, і його друг Рорі запросив його поїхати до Дісней Ворлд[72]. Це був поганий день народження, бо я йому заздрила, що він поїхав, а я…

Вона замовкає, дивиться спочатку на Барбару, потім на Ходжес, нарешті на Холлі, яку вона, схоже, уже призначила мамою-качкою.

— Тому тоді гроші затрималися! Так? Тому що він був у Флориді!

Холлі дивиться на Ходжеса, ледь помітна посмішка торкає куточки її губ, потім вона знову зосереджує увагу на Тіні.

— Імовірно. І завжди двадцятками й п’ятдесятками?

— Так, я багато разів бачила ці гроші.

— І коли вони перестали надходити?

— Минулого