Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

До дідька!

Невже у цей склеп із природним підігрівом робітники залазили тільки через верх?!

З-поза ґрат над головою пробивається світло ліхтаря. Воно тьмяно освітлює тільки прямокутник на підлозі, а далі не має змоги сягнути. Якщо не дивитися весь час на цей прямокутник (а очі самі тягнуться до світла!), то мало-помалу зіниці призвичаюються до темряви, і тоді починаєш розрізняти грубі цементні шви між бетонними блоками.

Тримаючись за стіну, я звільна почала обходити бункер по периметру. Не може бути, щоб робітники сюди спускали тільки згори. Чи може?

Торкаючись пучками стіни, я обійшла весь бункер. Шерехаті стіни, поверхню з’їла невблаганна сода. У кількох місцях шви між блоками сантиметрів по тридцять завширшки — так, ніби блоки дійсно навалювали без усілякого порядку, а тоді похопились і швиденько замастили дірки цементом упереміш із каменюччям, яке тільки трапилося під руку. Я спробувала штовхнути одну таку латку кулаком, потім вгатила плечем. Добре, що на мені пухова кутка: могла б і звихнути суглоб.

Та й це не вихід — з одного бункера, безперечно, просто потраплю в інший. А далі? Ото й утіхи: бігатиме Пилип Прокопович від бункера до бункера у пошуках заблудлої овечки…

Знову я сиділа навпочіпки під круглим отвором, із якого кудись у підземні коридори виходила іржава труба, і колупала пальцем у шкіряній рукавичці цемент, почуваючись достоту, як першокласниця, яку поставили у куток за черговий смертний гріх. Безсилля — кепське почування, скажу я вам.

Прямокутник світла магічно притягував. Якщо довго дивитися на нього, то починало ввижатися, що то — вікно, а за вікном вирує чуже життя. От, приміром, зараз родина сідає вечеряти. Батько відкладає вбік газету, донька ховає на колінах книжку, не втрачаючи надії одним очком заглянути у неї, коли мати не бачитиме…

Ні, не можна, не можна, не можна!

Краще он дивись на залізні скоби в стіні, які ведуть нагору, до ґрат. Якими сюди за деякий час спуститься Пилип Прокопович… чи не спуститься? Має ж він остерігатися? А раптом мені до рук потрапив відламок бетонного блоку, і щойно мій викрадач спробує спуститися по мене, як дістане по голові?

Що тут говорити! За кілька годин я, змерзла й застуджена, сама віддам усе на світі, аби тільки опинитися поза межами просторого, проте надійного гробівця.

Мене тягнуло до круглого отвору в стіні, як на налигачі. Що незвичайного було в тому продухові, що я верталась і верталась до нього? Два бетонні блоки з півметровою дірою між ними, діра залита цементом, а з нього стирчить кінець іржавої, аж трухлявої труби. За скільки років так могла проіржавіти труба? Та цей цемент, певно, старший за мене! Я постукала кісточками пальців по сірій нерівній масі.

Боже, що це?! Цього не може бути! Погляньте, старий бункер, яким купу років ніхто не користувався, тут уже навіть содою не пахне, інакше б у мене давно почалася страшна алергія… Я пошкребла пальцем довкола труби.

Врятована, врятована!

Не цемент — пінобетон! Насос встановлювали не так давно!

Здерши з ноги черевик, пританцьовуючи на місці, щоб не ставати цілою стопою на холоднючий бетон, я гупнула в стіну твердим пластмасовим підбором. Піддається! Господи, невже, невже?.. Але що робити з трубою, яка стирчить точнісінько посередині?

Спочатку я дерла пінобетон підбором черевика — більш-менш обережно, щоб не порвати взувачку на шматки. Сіра маса корилась, але повільно. У мене трусилися руки — так, ніби Пилип Прокопович мав з’явитися будь-якої миті. Потім я плюнула на цілісність черевика й загилила підбором у стіну. О, справа рушила веселіше!

Пінобетон зминався й кришився. Якби з розгону добряче садонути плечем, в пінобетонній стіні запросто можна пробити пристойну діру. Мої заокеанські друзі якось мені це продемонстрували — цілком випадково, звісна річ. Але тут я не могла розігнатися: труба! В усьому винна труба! Як вона мене дратує! Та зараз я про неї не думатиму. Ця діра, залита пінобетоном, — мій єдиний шанс.

От якби мені зараз кувалду! Або тротуарну плитку в руки! Або хоча б каменюку! Та в мене був черевик, на якому підбор уже тримався на чесному слові, і рішучо зціплені зуби. Зрештою, подерті шкіряні рукавички і один черевик — смішна ціна за свободу.

І коли разом зі шматком пінобетону тріснула й провалилась у пітьму стара залізна труба, я навіть не встигла зрадіти. Діловито зняла куртку й просунула в отвір. Хотіла пролізти ногами вперед, вже сіла на холодну долівку, та потім передумала. Полізла головою. Десь там має бути насос, якщо ще не розібрали.

Тіло ковзнуло вперед. Долоня торкнулася твердого, але рука не змогла втримати вагу тулуба, підломилась, і я впала на плече.

Кажуть: біль прошив тіло. Ні, то було не зовсім таке відчуття. На мить мені здалося, що в плечі вибухнула сигнальна ракета, що замість плеча в мене зараз — феєрверк гарячих іскор.

Оговталася тільки тоді, коли змогла перевернутися на другий бік. Не знаю, як мені це вдалося: деякий час узагалі не усвідомлювала, що роблю. Потім ліва долоня машинально потяглася до плеча, стиснула його, почала масувати. З подивом я відчула, що права рука рухається, хоч у лопатці все ще болить нестерпно. Якщо я там щось і звихнула, зараз мені це не завадить зробити те, заради чого колупала пінобетон і ломила стіну.

Намацавши в суцільній пітьмі куртку, я швидко вдяглася. Поправила черевик, хоча що вже тепер: підбор от-от відвалиться. Потім так само навпомацки знайшла два уламки пінобетону, один зі шматком труби всередині, другий — менший — чистий, і загнала їх назад у діру. Хай криво, хай абияк — досить створити ілюзію цілісності…

Над головою — відчинений люк. Певно, кришку давно вкрали на металобрухту. На що б таке стати, аби дістатися жаданого отвору? Я роззирнулась — і під стіною натрапила на кілька дивних пакунків — начеб