Заблудлий - Джейн Гарпер

— А той другий? Коп із Сент-Геленса? Сержант Ладлоу?

Цокотіння клавіатури. Багато загиблих, повторив голос. Ладлоу теж відкликали на місце аварії.

— Може, я вам чимось допоможу? — поцікавився голос.

— А де ви територіально? — запитав Нейтан.

— Брисбен.

— Зі свого місця ви навряд чи сильно допоможете.

— Зі свого місця я можу прийняти повідомлення, приятелю.

Нейтан відчув якийсь рух у себе за спиною в коридорі, та коли озирнувся, там нікого не було.

— Перекажіть сержантові Маккенні, що Дженна Мур не в Британії. Не знаю, чи зможе він перевірити, де саме вона зараз, але... — Нейтан завагався. — Просто перекажіть йому, що мені потрібно з ним поговорити.

Цього разу Нейтан виїхав на верхівку пагорба й виліз із машини. Залишивши двигун і кондиціонер увімкненими заради Дафі, він відчинив задні дверцята «ленд-крузера», дістав лопату й сигнальні прапорці, якими користувався в себе на ділянці. Оглянув землю. Вже не лишилося й знаку, що тут колись стояла Кемеронова машина, тож Нейтан приблизно прикинув і почав встановлювати прапорці там, де, як йому здавалося, були колеса.

За двадцять хвилин Нейтан, геть упрілий, і досі не спромігся надійно закопати четвертий стовпчик у землю. Злий від безсилля, він підпер стовпчик іншим, сподіваючись, що вони витримають. Коли він сів на водійське сидіння, його знагла охопило відчуття дежавю: йому пригадалося, як він на цьому самому місці робив те саме в покинутій Кемероновій машині. Ну, не зовсім те саме.

Нейтанові руки завмерли на кермі. У них з Кемероном були практично однакові машини, і стояв він зараз практично на тому самому місці, але цього разу щось було інакше. Нейтан спробував пригадати свою поїздку сюди кілька днів тому разом з Бабом, Гарі й Зандером. Він запропонував відігнати Кемову машину додому, заліз на водійське місце, опустив руку на важіль сидіння і поправив віддаль до педалей...

Нейтан застиг. Вони з Кемероном були одного зросту. Ще з підліткових років. Чому ж йому довелося посувати крісло? Може, один з копів зрушив його під час обшуку? І наскільки довелося його пересувати? Спершу назад чи вперед? Довгу хвилю Нейтан сидів, намагаючись пригадати. Але не міг.

Нарешті він завів двигун, повільно спустився з пагорба і виїхав через проїзд. За кілька хвилин він уже повернувся на дорогу й рушив до межі своєї ділянки, де вона прилягала до гравійної траси. Проїхавши пустельною дорогою достатньо, він розвернувся й попрямував назад. Швидкість тримав постійну — не завелику, але й не замалу, намагаючись угадати, з якою швидкістю їхав би електрик, якому до Різдва лишилося виконати всього парочку робіт.

Дивився прямо перед собою, навмисно не зиркаючи на скелі в бічне вікно з боку водія. За три хвилини він їх побачив.

Прапорці одразу впали в око: на високих стовпчиках, вони чітко виднілися на тлі неба. Вони лишалися в полі зору деякий час: Нейтан устиг вдихнути й видихнути кілька разів, а потім кут скель змістився у вікні, і прапорці пропали з очей.

Нейтан обмінявся поглядом з Дафі, яка, здавалося, в захваті від поїздки. Розвернувши машину, він поїхав назад. Цього разу він їх мало не проґавив: обернув голову тої миті, коли вони вже зникали з очей. За третім разом Нейтан уже розумів, що напружено чекає, але знову побачив їх дуже чітко. Проїжджаючи, він почав лічити. Прапорці було видно майже чотири секунди. А це ж просто прапорці, подумав він. Кемів білий «ленд-крузер» мав вирізнятися ще краще.

Стишивши хід, Нейтан завернув у прихований проїзд. Зупинився на пагорбі й виліз із машини, знову думаючи про те, в якому положенні було Кемеронове сидіння. Витягти стовпчики з землі виявилося набагато легше, ніж їх туди закопати, і менш як за хвилину Нейтан уже їхав геть.

«Я мав рацію», — тепер зміг би він сказати Зандерові, повернувшись додому. Хоча він не мав певності, що скаже це. Вранці Зандер, сидячи в ліжку і слухаючи Нейтанову теорію, не надто нею захопився.

— Слухай, — прошепотів тоді Нейтан, не воліючи збудити цілу хату. — Якщо вранці в четвер Дейв їхав до Атертону, він мав помітити на скелях Кемову машину.

Зандер, нічого не кажучи, протер кутик ока.

— Але Дейв не бачив машини, — провадив Нейтан.

— Це він так каже.

— А навіщо електрикові брехати? Він навіть не з наших країв. З Кемом він був ледве знайомий: хіба що вітався, коли приїздив виконувати якусь роботу. Якби він, проїжджаючи, побачив машину, він би сказав.

— Мабуть, але... — Зандер сів вище, спираючись на подушку; він був голий до пояса, з розпатланою чуприною.

— Що таке, приятелю?

— Може, він просто не помітив.

— Як він міг не помітити? Гленн побачив машину з дороги. Сам нам сказав.

— Гленн — коп. Його вчили підмічати такі речі. І він їхав на зустріч до нас, тож знав, що машина має бути десь там.

— Ось чому нам слід поїхати і самим перевірити, — мовив Нейтан. — Подивитися, наскільки добре її було б видно з дороги.

— А що як її було б добре видно? — у Зандеровому голосі майнуло занепокоєння. — Що як її було б видно занадто добре й електрик ніяк не міг би її проґавити, та він певен, що нічого не бачив, тоді що ти хочеш сказати? Що в четвер уранці машини там не було?

— Не знаю. Мабуть. Цілком можливо.

— Але Стів каже, що на той час дядько Кем був уже мертвий або присмертний. Тож якщо його машини ще не було там, де ми її знайшли, тоді що? Хтось її перегнав?

Нейтан не відповів.

— І хто б це міг зробити? Дженна?

Нейтан і цього разу не відповів.

— Хтось інший? — сказав Зандер. — Хтось із нашого маєтку? Хтось із родини?

— Та годі, приятелю.

— Тоді про що мова? — підвищив голос Зандер.

— Слухай, я не знаю, — несамохіть огризнувся Нейтан. — Саме тому я й хочу все перевірити, перш ніж робити поквапливі висновки.

— Не треба, тату. Це... — Зандер поглянув на нього, — божевілля.

Аж тут Нейтан кліпнув, уперше за останні кілька хвилин чітко побачивши перед собою дорогу, й натиснув на гальмо.

—