Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером

— Ну що ж, — сказав Гарріс, простягаючи руку до келиха. — Ми непогано поплавали, і я від щирого серця дякую старенькій матінці Темзі,— але гадаю, що ми добре зробили, розпрощавшися з нею. Випиймо ж за Трьох, що вибралися щасливо з одного човна!

І Монтморенсі, зіп’явшись перед вікном на задні лапи і вдивляючись у ніч, уривчасто гавкнув на знак того, що він цілком схвалює цей тост.

Оповідання

Як бути бездіяльним

Це тема, на якій я справді знаюся, — не гріх і похвалитись. Добродій, що в молоді мої літа причащав мене в джерелі мудрості за дев’ять гіней у семестр (без ніяких доплат), любив приказувати, що він зроду не бачив другого такого хлопця, який міг би так мало зробити за такий довгий час. І ще я пам’ятаю думку моєї бідної бабусі: навчаючи мене частіше брати в руки молитовник, вона зауважила, що дуже сумнівається, чи я коли-небудь робитиму те, чого не слід робити, зате не має ані найменшого сумніву, що я залишатиму невиконаною чимало тієї роботи, яку повинен виконати.

Боюсь, однак, що я десь так наполовину відступив від пророцтва моєї бабусі. Нехай простить мені небо, але, незважаючи на все своє лінивство, я зробив дуже багато того, чого не повинен був би робити. Проте її твердження, ніби я не робитиму багато такого, що повинен був би зробити, справдилося повністю. Я завжди був на висоті, коли йшлося про бездіяльність. У цьому нема ніякої моєї заслуги — це просто хист. Мало кому даровано його. Ледачих людей скільки завгодно, повільних — так само, але бездіяльний зроду — це рідкість. Це не та людина, що вештається без діла, заклавши руки в кишені: навпаки, найразючіша риса такої людини, що вона ні хвилини не буває вільна.

Не можна відчути справжньої втіхи від бездіяльності, якщо не маєш повно роботи, яку повинен виконати. Невелика приємність нічого не робити, коли ти не маєш чого робити. Збавляти час тоді — це просто робота, і то най-виснажливіша. Бездіяльність — як і поцілунок — приємна тоді, коли вона вкрадена.

Багато років тому, коли я був ще юнаком, я тяжко захворів. Я так ніколи й не зрозумів, що саме підхопив тоді — хіба що сильну застуду. Але, здається, хвороба (чи як її там назвати) була досить серйозна, бо лікар сказав, що я мав би звернутись до нього на місяць раніше і що якби я спізнився ще на тиждень, то він не ручився б за наслідки. Дивна річ, але я ніколи не чував про такого лікаря, який, бувши викликаний до хворого, не заявив би, що один день затримки з лікуванням рівнозначний смертельному кінцеві. Наш медичний порадник, філософ і друг — немовби герой мелодрами: він завжди з’являється на сцені саме в останню, і тільки в останню критичну хвилину. Він — це- провидіння, ось він хто, наш лікар.

Отож, як я вже казав, я тяжко захворів, і лікар звелів мені на місяць поїхати в Бакстон, давши суворі вказівки весь цей час нічого не робити.

— Відпочинок — ось чого ви потребуєте, цілковитий відпочинок, — заявив він.

Така перспектива здалась мені дуже знадливою. «Цей чоловік добре розуміє мою недугу», — подумав я і уявив собі, який пречудовий буде це час: чотири тижні dolce far niente [23] з невеличкою домішкою хвороби. Небагато її, але саме в міру, щоб відчути присмак страждання й мати поетичніший вигляд. Я вставатиму пізно, питиму шоколад і снідатиму в капцях і халаті. Тоді буду лежати на гамаку в саду й читати сентиментальні романи з сумними кінцівками, аж поки книжка випаде з моєї безсилої руки і я відкинусь на спину, дрімотно вдивляючись у глибоку блакить, стежачи за перистими хмарками, що пропливають, наче білі вітрильники, по бездонному склепінню неба, і прислухаючись до веселого щебету пташок та тихого шелесту дерев. Або, коли я занадто підупаду на силі, щоб виходити надвір, мене вмощуватимуть біля відчиненого фасадного вікна першого поверху, обтикуватимуть подушками, і я сидітиму, такий виснажений і привабливий, що всі гарненькі дівчата аж зітхатимуть, проходячи повз моє вікно.

І двічі на день я вибиратимусь у кріслі на коліщатах до колонади «пити води». Ох, ці води! Тоді я ще нічого не знав про них і був навіть трохи захоплений цією ідеєю. «Пити води» звучало так модно й фешенебельно, що я не міг цього не вподобати. Та ба, тільки-но минуло перших три-чотири ранки… Слова Сема Уеллера про ці води, що вони «відгонять теплою праскою», дають лише тьмяне уявлення про всю їх відворотну нудотність. Коли щось і може швидко вилікувати хворого, то це саме усвідомлення того, що він муситиме щодня пити по склянці цих вод аж до повного видужання. Шість днів підряд я сумлінно випивав свою порцію і під кінець був уже ледь живий. Але після цього я вирішив запивати води келишком міцного коньяку із звичайною водою, і відтоді мені значно полегшало. Опісля я довідався від різних медичних світил, що спирт повністю нейтралізує дію залізистих складових частин води. Що ж, я можу тільки тішитись, що мені пощастило самотужки дійти до цього відкриття.

Але обов’язок «пити води» був лише невеличкою часткою тих мук, що я зазнав за цей пам’ятний місяць — безперечно, найнещасніший місяць у моєму житті. Більшу частину місяця я неухильно виконував лікареві вказівки й не робив анічогісінько, а тільки тинявся по кімнатах та в садку і щодня на дві години вибирався з дому в кріслі на коліщатах. Це трохи різноманітило моє існування. Подорожувати в кріслі на коліщатах, надто якщо ви не призвичаєні до сильних відчуттів, набагато цікавіше, ніж може здатись випадковому спостерігачеві. Почуття небезпеки, яке хтось сторонній навряд чи й зрозуміє, ні на мить не полишає пацієнта. Щохвилини він жахається, що вся споруда може перекинутись, і цей страх особливо загострюється поблизу канави або недавно забрукованої дороги. Кожен проїжджий екіпаж начебто ось-ось зіткнеться з кріслом, а підіймаючись на узгірок чи спускаючись униз, пацієнт щоразу неминуче починає міркувати, яка буде його доля, коли раптом його слабосилий опікун — що здається вельми ймовірним — випустить крісло з рук.

Але через якийсь час навіть ця розвага втратила свою силу,