Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

важко собі уявити, як могла така нутряна російська людина прижитися в такій чужій їй країні, як Америка. А ось і прижилась. І дуже навіть прижилась. Як американська картопля пристосувалася до російського ґрунту, так російська людина Чонкін пристосувалася до ґрунту американського. У минулому житті, скільки його не вчили, не зумів він засвоїти науки стояти по стійці «струнко», повертатися через ліве плече (а чому не через праве?), запам’ятати, що таке план ГОЕЛРО і які посади обіймає товариш Сталін. А тут потрапив у природні для себе умови і швидко розібрався, що й до чого. Можливо, тільки тут він відчув себе повноцінною людською одиницею.

Раніше йому не довіряли нічого, крім правити кіньми. У пана Калюжного жодного коня не було, зате мав він два трактори, два комбайни і два автомобілі – легковий і вантажний. Не перестаючи дивуватися собі самому, Чонкін освоїв усю цю техніку і навіть проникся до себе певною повагою, що не переходила, втім, певної межі. Що стосується англійської мови, то середній селянин, як підрахували деякі дослідники, обходиться запасом у триста-чотириста слів. Приблизно цією кількістю врешті-решт оволодів і Чонкін. А оскільки він знав іще триста-чотириста російських слів, то на тлі сусідів міг би зійти за поліглота. Тим паче, що ці дві мови з’єдналися і були присутніми в його мовленні в змішаному вигляді.

Жили вони утрьох: пан Калюжний, його дружина Барбара, привезена ним із Канади, і Чонкін, якому відвели частину будинку з окремим входом, туалетом і душем. Кухня у нього також була своя, але харчувалися вони гуртом, ситно і одноманітно. Уранці Барбара готувала омлет, чи кукурудзяні пластівці з молоком, чи запечений у духовці червоний грейпфрут і каву без кофеїну. Удень мужчини брали з собою пластмасові коробки з сосисками чи гамбургерами, щедро политими кетчупом, увечері вдома їли кукурудзяну кашу з молоком чи сир, який називали тут фермерським. Спиртного не пили зовсім. До їжі Барбара подавала просту воду з льодом. Улітку працювали зранку до ночі, взимку дозволяли собі розслабитися і по вечорах грали в карти, а коли з’явився телевізор, сідали з попкорном до екрана і, жуючи його, дивилися старі фільми.

По неділях їздили вони за дванадцять миль до церкви (пан Калюжний казав: «в церкву»). Там отець Майкл (на основній роботі – пожежник) читав проповіді й служив молебні, зовсім не турбуючись про будь-які обряди, правила і канони. Молебні були про справи і турботи своїх прихожан, про їхнє здоров’я, здоров’я їхніх рідних, друзів і знайомих, про здоров’я і благополуччя їхніх улюблених тварин, включаючи собак, котів, корів, кіз, баранів і коней.

Чонкін так вріс в американське життя, що воно невдовзі стало здаватися йому єдино природним і нормальним. А Росія не тільки віддалилась від нього географічно, але й душевна прив’язаність його до своєї батьківщини чим далі, тим більше слабшала. З плином часу він думав про Росію все менше і менше, тим паче що й привід траплявся не часто. У домі був репродуктор, який передавав в основному тільки місцеві новини, розпочинаючи з пожеж, аварій, убивств і самогубств. Убивства і самогубства, щоправда, траплялися вкрай рідко, бо народ тут жив простий, здоровий душею й тілом, не схильний до депресій і з нормальною мораллю, засвоєною від народження. Не всі фермери читали Святе Письмо, не всі могли сформулювати правила своєї поведінки, але всім совість підказувала, що не можна убивати, красти, брехати, лжесвідчити, і до перелюбу ставилися не схвально. У американській провінції тих часів (та й у наш час трапляється) будинків не зачиняли і не уявляли навіть, що хтось може увійти і взяти чуже. Там Чонкін жив із місцевими людьми і місцевими інтересами, нічого не знаючи про те, що відбувається на батьківщині. Але про смерть Сталіна свого часу дізнався від фермера Тімоті Паркера, якому сказав про неї Джессі Кларк, котрий регулярно читав газету «Голос села». Потім Чонкін сам почув про це по радіо і здивувався, що навіть такі люди, як Сталін, іноді помирають.

Смерть Сталіна породила велику скорботу всього радянського народу, смертельну тижбу на Трубній площі і пожвавлення у стані західних радянологів, які між собою тримали парі, хто займе місце Сталіна: Берія, Маленков чи Молотов? Деякі з них висловлювали підозру, що радянський владика помер не своєю смертю. Підозри ті виникли тоді, але висловлюються й дотепер, і найбільшим підозрюваним є, звичайно ж, Лаврентій Павлович Берія. І не дарма. Він більше за інших боявся живого Сталіна, одного і другого, і, можливо, більше за інших сподівався на захоплення звільненого трону. Деякі дослідники вважають, що не тільки Берія був зацікавлений у смерті радянського вождя, але й інші його соратники, включаючи Молотова, Маленкова, Кагановича і Хрущова. Існує також версія, що можливі учасники замаху діяли не тільки заради власного порятунку, але й для порятунку світу. Як стверджують деякі вчені, є підстави припускати, що Сталін чи той, хто, сидячи в Кремлі, називав себе цим іменем, до початку п’ятдесят третього року зовсім уже впав у глибоку параною і, розуміючи, що життя його завершується, задумав не покидати його сам-один, а забрати із собою якомога більше людей. Можливо, навіть увесь світ. З цією метою він задумав увергнути людство в Третю світову війну. Першим кроком до війни повинна була стати депортація євреїв, призначена на 5 березня 1953 року. Вона викликала б обурення в усьому світі, різке загострення міжнародної обстановки, суперечки з американцями, взаємні погрози, а за погрозами могли б настати і дії. У те, наскільки всі ці версії серйозні, ми вдаватися не будемо, але у нас є ще одна, додаткова версія, яка не заперечує жодну з перерахованих.

3

Щоби вникнути в наші міркування, варто згадати про відвідання Сталіним чи лже-Сталіним, інакше кажучи, тим Сталіним, який до того часу реально правив країною, 28 лютого Московського театру драми (МТД). Напередодні, 27 лютого, він у черговий раз дивився «Лебедине озеро», а на наступний день намітив переглянути разом зі своїми соратниками фільм «Відплата». Але коли повертався з Великого театру в Кунцево, свій рішенець поміняв, чому сприяв Лаврентій Берія, який їхав із ним в одній машині. З тих пір як ці два чоловіки вияснили, хто з них головний, Берія усвідомив, що ніякого іншого виходу в нього немає, і повернувся до своєї звичної ролі відданого друга, соратника і наперсника товариша Сталіна. Однак інтриги свої продовжував плести, але з більшою обережністю, ніж раніше. Меловані довіряв Лаврентію ще менше, ніж справжній Сталін, і про всяк