Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

найбільших розумників на землі, ти зрозумієш, що якщо послухаєш мене, ти житимеш, і навіть дуже непогано. Якщо ж не послухаєш, мені доведеться зробити з тобою те, що ти зробив би зі мною, чи в прояві великої милості відправити тебе на конюшню і годувати вівсом. Ти мене розумієш, Гога?

– Кажи свою пропозицію, – похмуро запропонував Сталін.

– Вона проста і тобі піде на користь. Ти не просто житимеш. Ти житимеш добре. З тебе спаде цей тягар відповідальності, який ти ніс багато років…

– Кажи коротше.

– Кажу коротше. Артист Меловані грає роль Сталіна у Кремлі, а ти гратимеш роль Сталіна в театрі, але твоє наче справжнє ім’я буде Георгій Меловані. Га? Що ти про це думаєш? Чого ти так на мене витріщився?

Сталін дивився на співрозмовника незмигним поглядом. Потім його всього затрясло. Він ухопився за край столу і став повільно підводитись, дивлячись на Берію з дикою ненавистю, і поглядом своїм він, здавалося, зараз же його спопелить.

– Стій! Стій! – закричав Берія і, перегнувшись через стіл, поклав руки на обидва плеча свого колишнього вождя і учителя, притис його назад до стільця.

– Слухай, дорогий, – сказав він, не називаючи Сталіна більше Гогою. – Ти, перш ніж гніватися і заперечувати, подумай. У Кремль ти вже не повернешся, ти ж розумієш, що я цього допустити не можу. Значить, тобі зостається альтернатива. З одного боку, ти сам знаєш що. З іншого боку, ти зостаєшся живий і здоровий і навіть граєш ту саму роль, але не в Кремлі, а на сцені, великої різниці немає. Ти там також будеш виходити, як звично, з люлькою, будеш казати якісь слова, тобі драматург Погодін напише.

– Ну що ти таке кажеш? – зітхнув Сталін. Він говорив тихо, тому що стомився гніватися. – Як я буду грати? Я ж не артист. У мене склероз, я не зможу запам’ятати слова, які мені напише твій Погодін.

– Вай-вай-вай! Подумаєш, біда велика. Не зможеш запам’ятати, не треба. Говори що-небудь. Говори, як у житті, пробач за вираз, будь-яку херню, твій любимий народ зустріне тебе і проведе оваціями. І засипле квітами.

Сталін потягнувся до «Герцеговини Флор», взяв цигарку. Коли брав, судома звела його пальці і цигарка зламалась. Він узяв другу. Рука тремтіла. Берія підніс йому сірника.

– А скажи мені, Лаврентію, – сказав Сталін і закашлявся. – А скажи мені, Лаврентію, – повторив він і, переждавши, поки пройде клубок в горлі, продовжив: – Що ти зробиш, якщо я зі сцени чи не зі сцени звернуся до народу і скажу, що я не актор Меловані, а Сталін? Ти уявляєш собі, що народ із тобою зробить? Він тебе змете, він тебе розірве на шматки. Чи твої молодчики не дадуть мені цього сказати і пристрелять мене?

– Ой-йой-йой! – вдавано злякався Берія. – Як ти міг таке подумати? Та хто ж дозволить моїм молодцям пристрелити такого великого артиста? Ні, дорогий Гога, я нікому стріляти в тебе не дозволю. Більше того, я дозволяю тобі говорити все, що ти хочеш. Але перш ніж ти вирішиш виступити перед народом і сказати, що ти – Сталін, ти помізкуй, що цей народ про тебе подумає. І що скажуть про це наші психіатри. Про це помізкуй гарненько, дорогий Гога.

Сталін докурив цигарку і прикурив другу від послужливо піднесеного сірника.

– Ех, Лаврентію, Лаврентію! – тихо сказав він. – Ти навіть більша сволота, ніж я.

36

Наступний ранок був вибраний Лаврентієм Павловичем для другого кроку у виконанні задуманого, що не здавалося йому надто складним завданням. Після сніданку він посидів іще за столом, покопирсався загостреним кінчиком мізинця в зубах, подумав про ті приємнощі, які його очікували, усміхнувся сам до себе, плеснув у долоні і знову на блискучому своєму лімузині відправився на ближню дачу. Тут його, до його невдоволення, обшукали точно так само, як раніш, наче нічого не сталося. «Ну й правильно, – подумав він, – вони й не мають знати, що щось сталося». Особисто генерал Власик провів його до самої дачі, де у вітальні, у кріслі в кутку, з погаслою люлькою в зубах, у мундирі генералісимуса сидів такий схожий на Сталіна актор Меловані.

– Здраствуй, Коба! – радісно привітав його Берія і не стримався, підморгнув.

– Здраствуй, Лаврентію! – одізвався Меловані. Підморгувати у відповідь не став, але своєю фамільярністю трохи зачепив Лаврентія Павловича. «Але, – подумав Лаврентій, – він так і повинен себе вести, щоб ніхто нічого не зміг запідозрити».

– Вільний, – сказав Меловані Власику і повернувся до гостя: – Сідай!

І вказав підборіддям на крісло навпроти, не зробивши навіть спроби підвестися. Це знову неприємно здивувало Берію: що це він себе так розв’язно веде? Усе-таки за відсутності свідків треба пам’ятати про реальну субординацію.

– Слухай, – сказав Берія, – я тут підготував деякі указішки, а ти скажеш цьому козлу Калініну, щоб він їх негайно обнародував.

– Указішки? – перепитав Меловані. – Це що?

– Ось, – Берія протягнув співрозмовнику лист паперу. – Перший – проект указу про перейменування Ради народних комісарів у Раду міністрів. Другий – про призначення мене головою Ради міністрів.

– І це все? – запитав Меловані.

– Ні. Ось, – Берія протягнув іще папір, – це проект постанови Пленуму ЦК про обрання мене Генеральним секретарем. А це також проект постанови про обрання Сталіна, тобто тебе, Почесним головою партії. Це дуже хороша посада. Ти будеш жити в ідеальних умовах, отримувати велику зарплату і нічого не робитимеш.

– Цікаво, – пробурмотів Меловані. – Дуже цікаво. А ти знаєш, Лаврентію, яка різниця між просто головою і почесним головою? Така ж, як між государем і милостивим государем. Так ось, милостивий государю, я ваші проекти не приймаю.

Меловані постукав паперами по коліну, щоб скласти їх акуратно, листок до листка. І тут же пошматував їх.

– Що це значить? – зарепетував Берія. – Послухай, генацвале! – Два почуття оволоділи ним: обурення і розгубленість. – Ти, здається, занадто вжився в свою роль. Я тебе поставив на це місце не для того, щоб ти сам вирішував, що прийняти, що не прийняти. Я тебе поставив для того, щоб ти тільки робив вигляд, що чимось керуєш. А насправді керувати буду все-таки я. Твоє діло – тільки слухати мої підказки і робити те, що я тобі кажу.

– Ось як! – начебто засмутився артист Меловані. Він підвівся з крісла, розкурив люльку, пройшовся по кімнаті. – Значить, ти кажеш, що я занадто вжився в свою роль? – він зробив паузу і випустив три кільця диму. – А що я тобі скажу, кацо, – ужив він звернення більш зневажливе, ніж попереднє, і бадьоро труснув головою. – А я тобі те скажу, кацо, що