Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

Спершу вони з Карличком подзвонили в канцелярію управління і довідались, чи вдалося розшукати те таксі.

Машину зупинили на Страссмайєровому майдані, забрали з неї Фієдлера і тепер не знали, що з ним робити.

— До речі, двадцять другий трамвай там не ходить, — повідомив Карличку співробітник, коли той повісив трубку. — Але це не має значення. Якщо вам потрібен Бедржих Фієдлер, їдьте за ним. Моя місія закінчилась.

— Вона закінчиться лише після того, як ви особисто передасте його мені в руки, — сказав Карличек. — Тому швидше сідайте зі мною в машину і поїхали.

На Страссмайєровому майдані Бедржих Фієдлер вів невимушену розмову з екіпажем блакитної машини управління громадської безпеки. Коли йому закинули, що він покинув ресторан, Фієдлер відповів:

— Я знаю, що мусив там чекати. Це ж у моїх інтересах. Але, побачивши Арнольда, я вже не міг всидіти на місці. Він скочив у одинадцятий трамвай.

Незабаром приїхали Карличек і наш спостерігач та повідомили старому, що він помиляється. Це був не одинадцятий, а двадцять другий трамвай. Фієдлер схопився руками за голову. Він був схвильований і весь тремтів.

— Я б на вашому місці вже заспокоївся, — порадив йому Карличек. — Ваші передчуття виявилися марними — хлопець знайшовся. Він нікуди й не зникав, просто десь вештається собі. Сьогодні він побував і в ательє, але, звичайно, не працював.

— Арнольд був…

— … в ательє. Запхав у рюкзак якісь речі і рушив далі.

— Куди, боже мій! Куди?

— Туди, де ви його зустріли…

— Ви нам не казали, що він був з рюкзаком, — зауважив старший патрульної машини, звертаючись до Фієдлера.

— Який рюкзак? Він просто йшов вулицею у полотняних штанях і легенькій куртці. Він зовсім недавно купив собі цей костюм…

— Хіба він був не в шкірянці?

— Ні. Ви маєте на увазі костюм мотоцикліста?

— Так.

— Ні, ні! На ньому були полотняні…

— Про це ви вже казали, — урвав його Карличек і швиденько підштовхнув зніяковілого Фієдлера в автомобіль.

Значить, Арнольд Фієдлер десь переодягнувся і залишив свій рюкзак. На квартирі Фієдлера, куди ми подзвонили, не знайшли ні шкіряного костюма, ні рюкзака. Не було там, звичайно, й полотняних штанів з курткою. Можливо, що, вийшовши з ательє, Арнольд дістався додому раніше, ніж потрапив туди загін Скали, устиг за цей час переодягнутися, шкіряний костюм забрав з собою і сховав його десь в іншому місці.

Все це було для нас повною несподіванкою.

Невже Арнольд Фієдлер навмисно обдурив нас? Не залишив шкіряного костюма вдома лише для того, щоб ми думали, ніби він ходить у ньому? В такому разі, це дуже обачлива людина. З батьком зустрічатися він не хотів і дуже легко втік від нього. Але тоді навіщо йому було йти повз ресторан?.. Звідки відомо, що апарат для перегляду мікроплівок поцупив саме Арнольд, а не хтось інший?.. Якщо цю справу не вдасться розплутати до понеділка, тоді доведеться вдатися до плану, який я склав раніше. Але для здійснення його необхідно спершу порадитись із членами штабу і одержати дозвіл від полковника.

— Ви, часом, не звернули уваги, — запитав я Бедржиха Фієдлера після того, як Карличек привіз його в ательє, — чи був сьогодні вранці літній одяг вашого сина?

— Не знаю, — відповів Бедржих Фієдлер тремтячим голосом. — Але у вівторок, коли мене викликали на дачу, ще був… Мені наказали принести з собою ключі… їх було два… Один запасний… Потім Арнольд забрав собі обидва. Тому я у вівторок і шукав їх у шафі, в кишенях… і в його новій куртці… але не знайшов. Я й до цього часу не розумію, навіщо були потрібні ті ключі, коли хтось і без них зламав замок?

— Для темних справ! — Скала поплескав його по спині. — Ви над цим голову не ламайте і, взагалі, можете заспокоїтись. У вас тепер немає причин хвилюватись за життя сина.

— Це так, але я все одно не можу заспокоїтись, — сказав Фієдлер, насупивши брови. — Щось насторожує мене! В мене таке передчуття, неначе має трапитись щось жахливе…

Якщо Арнольд ішов повз ресторан до трамвайної зупинки, то маршрут його проходив через три пункти: фотоательє, місце, де він переодягнувся, і ресторан.

— Як же це сталося, що ви не змогли наздогнати свого сина? — знову запитав я Бедржиха Фієдлера. — Адже він ішов, а ви бігли!

— Мені здається, що, побачивши мене у вікні ресторану, він також побіг, — відповів старий. — Коли біжить юнак — це не впадає в око, кілька кроків — і шукай вітра в полі…

— Ви гадаєте, що він вас помітив?

— Так. Він ще раз глянув на мене, вже вскакуючи у вагон одинадцятки… Я був переконаний, що це одинадцятка, і навіть не придивлявся до цифри…

— Це не має значення, — кинув Карличек. — Він одразу за рогом зіскочив з трамвая, а ви помчали аж на Страссмайєровий майдан. Тому ваш син і загубився. У вас там немає ніяких родичів?

— Де? — здивувався Фієдлер.

— На Страссмайєровому майдані.

— Ні… немає.

— Ось бачите, — докірливо мовив Карличек. — А що ж ви там збиралися робити, що так поспішали туди?

— Я не збирався там нічого робити…

— Виглядати свого сина?

— Його ж там не було!

— Через те він і не поїхав туди.

Бедржих Фієдлер перевів переляканий погляд на мене.

— Пане Фієдлер, — сказав я, — ви можете бути певні: рано чи пізно ми все одно розшукаємо вашого сина, якщо він сам не з'явиться до нас. Скажу вам відверто, справа набуває небажаних наслідків. Якщо ваш син займається таємними справами, за це відповідатиме не лише він, а й ті, хто про це знав. Не буде зроблено винятку й для батька.

Бедржих Фієдлер знову надривно промимрив: