Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

приходом. Тепер я дотримуюсь іншої думки. За сьогоднішній день він зробив зовсім мало знімків. З тридцяти шести кадрів плівки відзнято лише двадцять. Якщо старий не залишив решту касет у себе в кишені, значить, скаже, що десь загубив. Це могло статися, коли він бігав по місту, аби якнайдовше залишатися на самоті. А синочкові потрібен був час, щоб завітати в ательє, взяти там необхідні речі і спокійно зникнути знову. Тепер може скластися дуже кумедна ситуація. Пришвендяє у відділення цей юнак і повідомить, що в нього хтось украв мотоцикл.

— І це можливо, — погодився я.

Скала вів далі:

— Я сподівався, що в такий пізній час в ательє вже нікого не буде. Адже робота закінчилась. Думав побувати і на квартирі Фієдлера: Арнольда немає, а у старого ж ви ключі забрали і, напевно, його хоч трохи затримаєте. Я залишив там для обшуку двох наших лейтенантів. Ну, а потім ви з'явилися сюди самі. І тут нам стало відомо, що…

В фотоательє вони застали Гадрабу, який все ще чекав на свого директора. Після того, як Арнольд зник, Гадраба вискочив на вулицю і побіг, шукаючи його, аж до сусіднього ресторану. На щастя, Бедржиха Фієдлера там ще не було. Тоді Гадраба повернувся в ательє і вирішив, що повідомляти про це телефоном не варто: скоро має прийти сам директор, а можливо, Бедржих Фієдлер уже бачився з сином. Тому він сидів і чекав. Поінформувати мене про те, що до ательє заходив Арнольд, можна було й пізніше. Скала з перших же хвилин мобілізував людей на пошуки молодого Фієдлера, а потім послав за Бочком і Мілнеровою. Саме тому Арнольд і міг зараз спокійно сидіти на квартирі у Мілнерової.

Нарешті Скала нахилився до дверцят нижньої секції шафи біля перегородки, що відокремлювала конторку.

— Вам не здається, що ми вже надто довго чекаємо пана директора? — похмуро запитав він. — Адже ресторан за рогом.

Мені теж не хотілось оглядати шафу. Коли б при цьому були присутні Карличек і Бедржих Фієдлер — тоді інша справа. Ми прийшли сюди із Скалою лише для того, щоб спокійно обмінятися думками. Я не знав, де знаходиться ресторан. Але якщо справді за рогом, то Карличек мав уже давно повернутися. Ми послали ще одного працівника, щоб він довідався, куди зник Карличек.

Виявляється, коли Карличек зайшов у ресторан, він побачив, що Бедржиха Фієдлера там немає. У невеличкому залі сидів лише кельнер у білій куртці і поволі вистукував на старенькій друкарській машинці вечірнє меню.

— Ви знаєте пана Фієдлера? — запитав його Карличек.

— Знаю.

— Він був у вас?

— Був.

— І вже пішов?

— Кудись вискочив, — здивовано відповів кельнер.

Карличек почав випитувати у нього подробиці. Той розповів, що десь з півгодини тому Фієдлер раптом підхопився з місця, неначе його вдарило електричним струмом, і вискочив на вулицю. Він сидів он там, біля вікна. Кельнер його добре бачив з-за прилавка. А в куточку під вішалкою сидів ще якийсь відвідувач — його кельнер не знає, очевидно, він раніше сюди ніколи не заходив. Зовсім незнайома людина. Коли Фієдлер вискочив з ресторану, той пан кинувся слідом за ним. Обидва вони вже розрахувалися, тому кельнер не зупиняв їх.

Побачивши, що тут він більше ні про що не довідається. Карличек подався до телефону. Там він зіткнувся із другим відвідувачем ресторану. Він був захеканий і зморений.

Спостерігач звернув увагу на номер машини, якою Карличек приїхав до ресторану, і відразу ж зрозумів, що це працівник органів безпеки. Значить, його функції на цьому закінчуються, бо ж Карличек, напевно, приїхав забрати Фієдлера. Вони швидко домовились про все, але самого Фієдлера не було. Він кудись зник.

Співробітник, що стежив за Фієдлером, розповів деякі подробиці Карличкові. Директор ательє мовчки сидів у ресторані, уважно дивлячись у вікно. Із свого місця в кутку спостерігач не міг бачити, що діялось на вулиці. Коли Фієдлер раптово вискочив надвір, він теж рушив за ним. На сходах біля ресторану Фієдлер на мить спинився, підвівся навшпиньки і глянув на перехрестя вулиці. Його не цікавило, що відбувається в нього за спиною. Він швидко задріботів своїми обережними кроками, трохи погойдуючись, а на розі вулиці перейшов на якийсь мишачий клус. Очевидно, він намагався наздогнати когось, хто вже був від нього на значній відстані.

Наш працівник переслідував Фієдлера, не маючи дозволу затримувати його. Він відповідав лише за те, щоб не загубити сліду старого.

Чи могло бути, що попереду ішов юнак у шкіряному одязі з рюкзаком за плечима?

Можливо. Хоч він особисто його не бачив. Він нічого не знав ні про пана Фієдлера, ні про його сина. Проте, звичайно, звернув би увагу на Арнольда, якби Бедржих Фієдлер наздогнав його. Але він нікого не наздогнав. На перехресті старий зупинився і, задихаючись, покликав:

— Арнольде!..

Наш спостерігач прекрасно впорався із своїм завданням. Він одразу ж збагнув, що Бедржих Фієдлер біг, очевидно, за Арнольдом, який, мабуть, встиг вскочити на ходу в трамвай, або старий десь просто прогледів його. За ріг вулиці саме звертав трамвай двадцять другого маршруту.

Чи бачив він, щоб хтось на ходу сідав у вагон?

Бачив.

Кілька чоловік запізнилося і тому сідали на ходу. Але юнака в шкіряному одязі поміж ними не було. Спостерігач почав дивитися на трамвай після того, як Фієдлер вигукнув: «Арнольде!»

Старий, понурившись, стояв серед тротуару, заважаючи пішоходам. Пройшло ще кілька трамваїв — десятка, одинадцятка і знову двадцять другий. Трохи згодом біля бровки тротуару загальмувало вільне таксі. Фієдлер підійшов до нього.

Виникла небезпека, що він вирветься з-під нагляду. Спостерігачеві було наказано стежити за старим, доки його не відкличуть або Фієдлера не візьме під контроль інший працівник. Він потрапив у досить скрутне становище, але діяв на диво рішуче. Залишивши Бедржиха Фієдлера в машині, побіг до найближчої телефонної будки і повідомив, щоб негайно зупинили таксі, яке рухається за маршрутом двадцять другого трамвая. Таким чином, він завдання виконав і тепер доповів про наслідки