Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер
— Продовжуйте, — звернувся я до Гадраби.
Гадраба зітхнув.
— Тут, в ательє, нікого не було… але звідти, з конторки, долинав шурхіт. Тоді я гукнув: «Хто там?» З конторки озвалися: «Я».
Гадраба одразу впізнав голос Арнольда. Переляк минув, але його охопило хвилювання. Гадраба розчиняє двері і бачить: в крамничці спущені жалюзі, горить світло, а посередині стоїть справжній Арнольд Фієдлер. Він ще й досі тремтить, коли пригадує цю картину. Органи безпеки ще з вівторка розшукують хлопця, а він з'являється сюди живий-здоровий. У шкіряній куртці і таких же штанях, простоволосий, стоїть собі похмуро біля столу і зав'язує чимось напханий рюкзак. Гадраба не витримав і промовив: «Господи, невже це, ви?» Арнольд спідлоба глянув на нього: «А що тут дивного?» Потім закинув рюкзак за плечі і наблизився до дверей: «Пустіть!»
Гадраба відступив убік, а потім пішов слідом за ним. «Арнольде! — гукає він навздогін. — Вас скрізь розшукують! Де ви були?» — «Що вам до цього?» — кидає той у відповідь. «Батько побивається…» — «Я також. Тільки, прошу нас, не наступайте мені на п'яти, а то стукну копитом. Привіт!»
І Гадраба замовк.
7
— Що ж ви робили потім? — запитав я після хвилинного мовчання.
Гадраба підвів руки догори, наче хотів висловити протест, та, глянувши на мене, мабуть, передумав.
— Я? — перепитав він. — Зупинився! У нього, напевно, був напоготові мотоцикл, але як він від'їздив, я не чув. На щастя, я через хвилину все зважив і…
— Що зважили?
— Пробачте, але ж тут усе зрозуміло. Хіба ви не думали, що з хлопцем щось скоїлось? — з іронією запитав він. — Я ж відносно цього спокійний. Це не вперше, коли він на кілька днів зникає…
Гадраба обвів поглядом усіх присутніх, шукаючи підтвердження сказаному.
— Пана Фієдлера це ніколи не хвилювало, у всякому разі, я цього не помічав… Зараз — інша річ: його приголомшив випадок на дачі. Проте я б хотів звернути вашу увагу ось на що… Арнольд міг побувати вдома, адже у них здебільшого нікого немає, тільки зранку інколи заходить служниця…
— Даруйте мені, панове, — втрутилася в розмову Флора Мілнерова, — я не можу більше мовчати. Арнольд живий, отже, він з'явиться ще не раз. В тому, що він був непривітним з паном Гадрабою, немає нічого дивного.
— Авжеж, — підтвердив Гадраба. — Такий уже в нього характер. Пан Фієдлер мав важке передчуття…
— При. чому ж тут передчуття, коли нічого не сталося? — втрутився Йозеф Бочек.
— Я, далебі, й сам не знаю, — здався Гадраба. — Однак у мене є своя думка… Через кілька хвилин я вийшов з будинку, але Арнольда на вулиці не було.
— У служниці є власні ключі від квартири? — поцікавився я.
Скала підтвердив, що так. Її вже допитували. Я запитав Гадрабу, чи знає він, що було в рюкзаку Арнольда, та він тільки похитав головою.
— Я не заглядав у рюкзак і навіть гадки такої не мав. Нікого з наших співробітників я ні в чому не підозрюю. — Він кинув докірливий погляд на Бочка й Мілнерову. — Рюкзак у Арнольда великий, і напхано в нього було по саму зав'язку.
— Звичайнісінький рюкзак, — знову втрутилася в розмову Мілнерова, — я часто бачила його в Арнольда.
— Пані Мілнерова, у нас ще будуть до вас окремі запитання, і саме через ваші надто гарячі коментарі. Отже, поки вас не запитують, прошу помовчати, — сказав я.
Це, звичайно, стосувалось і решти, тому вони всі троє замовкли. Я підвівся й попросив Скалу показати мені те місце, звідки зник апарат, що привернув увагу Карличка. Скала повів мене через маленькі двері до сусіднього «залу», досить просторого, але трохи вужчого, ніж головний павільйон. Для прийому відвідувачів служила невеличка комірчина, відмежована від нього дерев'яною перегородкою. Під стелею горіла потужна лампа. Тут було кілька шаф різного призначення, розставлених уздовж стін. Комірчину прикрашали полиці, розділені на маленькі гнізда, з висувними шухлядами. З них Флора Мілнерова вибирала готові картки і видавала їх замовникам. Вона байдуже ставилась і до мистецтва фотографії, і до самих замовників; це можна було прочитати на її обличчі. Можливо, я помилявся, але в мене склалося саме таке враження.
Я щільно зачинив двері, тому можна було вважати, що ми залишилися наодинці.
— Я ледве стримуюсь, — тихо промовив Скала. — Юнак у шкіряному одязі з рюкзаком за плечима раптом зник, наче привид. Просто соромно слухати! Вся ця трійка хитро морочить нас.
— Особливо Мілнерова, — погодився я. — У неї є сім'я?
— Розлучена.
— Я так і думав.
— Напевно, Бедржих Фієдлер і не знає, що діється в його ательє, — висловився я. — Як ви вважаєте, можливе таке, що Арнольд сидить зараз спокійнісінько у Мілнерової, поклавши ноги на стіл?
— Хто зна. Все може бути. — Скала почухав потилицю. — Вона веде всю бухгалтерію в ательє, а значить, виплачує Арнольдові зарплату і премії.
— Спитайте дозволу і завітайте якось ненароком до неї в гості.
Скала замислився.
— Знаєте що? Я делікатно відвідаю усіх трьох. Адже вони єдині Арнольдові знайомі, про яких ми хоч що-небудь знаємо. Найвірогідніше, на мою думку, це якась інтрига Арнольда з Флорою Мілнеровою…
Ми пройшли в конторку. В ній також горіла лампочка. На столі стояв телефон.
— Розібратися в цьому випадку важливіше, ніж подивитись на порожнє місце, де раніше стояв апарат, — сказав Скала. — Вам довелося трохи почекати, доки я привів до вас Фієдлера, чи не так?
— Авжеж, довелося!
— Я вже подумав, що нам просто не щастить. Побував у чотирьох місцях, а він, ніби навмисне, зникав звідти перед самим моїм
