У пастці - Дік Френсіс

Портер вийняв навушник, поклав радіотелефон на письмовий стіл менеджера і вийшов у фойє.

— А нам що робити? — запитала Сера.

— Нічого — слухати.

Ми всі троє підійшли до дверей і прочинили їх на шість дюймів. Чули, як люди питають свої ключі від номера, цікавляться листами й повідомленнями, запитують про когось або цікавляться, як проїхати до Тоорака чи потрапити до «Фенні».

І раптом знайомий голос, від якого пучки як електрикою вдарило. Впевнений: не чекає на небезпеку.

— Я прийшов по пакунок, який минулого вівторка залишив тут містер Чарлз Тодд. Він каже, що здав його до камери схову. Ось у мене лист від цього, що уповноважує мене взяти цей пакунок.

Захрускотів папір, у той час як передавався лист. У Сери очі стали кожне завбільшки з яблуко.

— Ти справді писав його? — прошепотіла вона.

Я похитав головою.

— Ні.

Службовець готелю відповів:

— Дякую, сер. Зачекайте хвилинку, я принесу пакунок.

Запанувала тривала пауза. Серце у мене стугоніло в грудях.

Службовець повернувся.

— Прошу, сер. Картини, сер.

— Правильно.

Долинули невиразні звуки, коли за дверима несли згорток з картинами і теку для гравюр.

— Зараз я подам вам, сер, — раптом пролунав голос службовця зовсім поруч. — Ось, будь ласка, сер. — Він проминув контору, пішов крізь дверцята портьєрні на вихід. — Ви самі донесете, сер?

— Так. Так. Дякую. — Тепер, коли він тримав уже все в руках, у голосі його вчувався поспіх. — Дякую. До побачення.

Сера почала була:

— І оце все? — з відтінком розчарування, коли гучний голос Портера розрубав, наче сокирою, вельветовий спокій «Гілтона».

— Якщо ви не заперечуєте, ми потурбуємося про ці картини, — сказав він. — Я Портер, мельбурнзька міська поліція.

Я ще трохи прочинив двері й визирнув. Портер твердо стояв серед передпокою, великий і грубий, вимогливо простягаючи руку.

Обабіч нього — двоє поліцейських у цивільному. Біля чільних дверей ще двоє, у формі. Гадаю, біля інших виходів теж стояли поліцейські. Поліція зайве не ризикувала.

— Що таке… е-е… інспекторе… Я тільки виконую доручення… е-е… мого молодого друга Чарлза Тодда.

— А що це за картини?

— Уявлення не маю. Він попросив принести, та й годі.

Я нишком вийшов з контори, пройшов через дверцята на вихід. І трохи втомлено зіперся на письмовий стіл портьєрні. Він стояв за якихось шість футів попереду, трохи праворуч. Я міг дотягтись і торкнутись його. Гадаю, Портер вважатиме, що це досить близько, — як ми й умовлялись..

Мешканці «Гілтона» почували себе ні в сих ні в тих. Вони згромадилися неправильним півколом і придивлялись до того, що діється.

— Містер Чарлз Тодд попросив принести їх? — голосно запитав Портер.

— Авжеж, він.

Погляд Портера метнувся до мене.

— Ви просили його?

— Ні, — відповів я.

Мельбурнзька поліція, певна річ, домагалась вибухового ефекту, але це набагато перевершило мої сподівання.

Я опинився віч-на-віч з биком. Він збагнув, що його обдурено. Він сам себе звинуватив власними словами й фактом виконання такого доручення. Лють здіймалась у ньому, як гейзер, а руки потяглись до моєї шиї.

— Ти мертвий, — загорлав він. — Адже ти мертвий, бий тебе болото!

Він збив мене з ніг своєю вагою, і мені довелось вклякнути на одне коліно; я душився під його мертвою хваткою і двомастами фунтів; даремні були всі спроби відбитися від нього кулаками, його гнів виливався на мене, як лава. Бозна-які були в нього наміри, але люди Портера встигли відтягти його, перш ніж він замордував би мене на м'якому килимі. Підводячись зі скрипом, я чув, як клацнули наручники.

Він усе ще стояв поруч зі мною, скуті руки тремтять, дихання важке, сам увесь скуйовджений, злостиві очі набігли кров'ю. Якась мить непогамованої люті — і всю його цивілізовану зовнішність наче вітром здуло. Його жорстоке нутро — все назовні.

— Привіт, Гадсоне, — сказав я.

— Перепрошую, — неуважно сказав Портер. — Я не думав, що він сказиться.

— Атавізм, — сказав я.

— Що?

— Він завжди був дикуном, — пояснив я. — Під спудом.

— Вам видніше, — сказав він. — Я його бачу вперше.

Він кивнув головою Джікові, Сері й, нарешті, мені й поспішив за своїм в'язнем, що віддалявся.

Ми кліпали одне на одного очима. Мешканці готелю торопіли на нас хвилину-другу, потім почали розходитись. Виснажені, ми сіли на найближчу блакитну вельветову лавку, посадивши Серу посередині.

Джік узяв її руку і стис. Вона накрила своєю долонею мою.

На все це пішло дев'ять днів.

На все це затрачено чимало зусиль.

— Не знаю, як ви, — сказав Джік, — але я не від того, щоб напитися пива.

— Тодде, — сказала Сера, — ну починай же.

Ми були всі у спальні (в моїй): Джік і Сера розслаблені, я у Джіковому халаті, й ми обоє з ним трохи пахнемо ліками.

Я позіхнув.

— Про Гадсона?

— А про кого ж іще? Я не засну, доки ти нам не розповіси.

— Ну… Я шукав його або іншого подібного типа, перш ніж навіть зустрівся з ним.

— Але чому?:

— У зв'язку з вином, — пояснив я. — У зв'язку з вином, викраденим з Дональдового льоху. Той, хто вкрав його, не тільки знав про те, що воно там, як спуститися сходами, за непомітними дверима, зробленими у вигляді шафи… я сам кілька разів зупинявся у тому домі й ніколи не здогадувався про існування льоху… а згідно з Дональдом виходило так, що злодії мусили приїхати, наготувавши ще й відповідні ящики, щоб спакувати вино. Вино звичайно пакується по дванадцять пляшок у ящик., а в Дональда вкрали біля двох тисяч пляшок. З такою кількістю треба було добряче помарудитись. І часу це відібрало багато, а для зломщиків гаяти час — це ризик. А ще — це було особливе вино. Невеличкий маєток, як сказав Дональд. Це те вино, яке продають і купують як нерухомість, а коли його взагалі хтось і п'є, то коштує воно тижневу зарплатню за пляшку. І на додачу до всього це був такий ґатунок вина, що, перш ніж взагалі братися до крадіжки, треба мати професіонала, аби знати, як його зберігати і як продавати… а що Дональд займався саме вином і метою поїздки до Австралії було вино, то я відразу взявся шукати когось, хто знав Дональда, знав, що він купив Маннінгза, розумівся на доброму вині та на торгівлі ним. І тут — прошу, маєте — Гадсон Тейлор, достеменно така людина. Проте мені здалося, що це все надто просто… бо на вигляд він був не такий, як треба.

— М'який та приязний, — похитала головою Сера.

— І заможний, — додав Джік.