У пастці - Дік Френсіс

— А хто такий Снел? — запитав я.

— Звідки я знаю? Він їздив з тими двома.

Кошлобровий, — подумав я.

— Тепер слухайте, — сказав Фрост. — Ми провели перемови по телексу з Мельбурном, і тамтешня поліція хоче, щоб ви скооперувалися і звели все докупи… — Він довго ще говорив. А в кінці запитав: — Ви це зробите?

Я подумав про втому. І про рани, і про біль. Я зробив більше ніж досить..

— Гаразд.

Міг би взяти участь і в завершальній операції, — подумав я.

— Мельбурнзька поліція хоче знати напевно, що три копії Маннінгза, котрі ви… е-е… дістали в галереї, і досі там, де ви мені сказали.

— Так, вони там.

— Гаразд. Ну… щасти вам.

Розділ шістнадцятий

До Мельбурна ми поверталися на літаках компанії «Ейр Нью Зііланд», де нам прислужували янголи у вбранні барви морської Хвилі. Сера мала свіжий вигляд, Джік одягнений з голочки, а я був ззовні сумішшю (Джік так сказав) жовтої вохри та пейнівського сірого й білого, що, власне, на мою думку, було неможливо.

Наш переїзд минув гладенько завдяки телексам згори. Коли ми приїхали в аеропорт, забравши речі Сери, що лежали в сумках у готелі «На терасах», нас завели до приватної кімнати, почастували міцним напоєм, а потім відвезли на машині по бетонованому майданчику прямо до літака.

Тисяча миль над Тасманським морем, обід у літаку, — і знову нас прямо з літака везуть до іншої маленької кімнати в аеропорту, де не було міцних напоїв, а був здоровенний бувалий австралійський поліцейський у цивільному.

— Портер, — сказав він, відрекомендовуючись і зчавлюючи наші кістки у потиску коваля. — Хто з вас Чарлз Тодд?

— Добре, містере Тодд. — Він подивився на мене без прихильності. — Ви часом не хворі? — У нього був сильний грубий голос і сильні грубі руки, а це вже само собою допомагає посіяти трепет у прибульців і викликати розлад нервової системи у нервових. А мені, як я поступово збагнув, він неохоче пропонував статус тимчасового нижчого за званням колеги.

— Ні, — сказав я, ледь зітхаючи. Час і розклад руху літаків ні на кого не чекали. Якби я витратив час на «швидку допомогу», ми пропустили б єдиний можливий рейс.

— До нього одяг прилипає, — сказав Джік, як звичайне говорять про одяг, коли надворі страшенна спека. У Мельбурні було прохолодно. Портер розгублено подивився на нього.

Я всміхнувся.

— Вам вдалося здійснити заплановане? — поцікавився я у нього.

Він дійшов висновку, що Джік несповна розуму, й перевів погляд знову на мене.

— Ми вирішили нічого не робити до вашого приїзду, — сказав він, стенаючи плечима. — Надворі чекає машина.

Він повернувся й рвучко рушив надвір, не притримавши навіть дверей для Сери.

У машині був водій. Портер сидів спереду й розмовляв по радіо: шаблонними обережними фразами він повідомив, що група прибула і пропозиції мають бути реалізовані.

— Куди ми їдемо? — запитала Сера.

— На возз'єднання з твоїми речами, — відповів я.

Її обличчя розпромінилося.

— Справді?

— А нащо? — запитав Джік.

— Щоб мишку знадити до сиру.

«А бика до меча, — подумав я, — і момент прозріння до чаклуна».

— Ваші речі у нас, Тодде, — сказав Портер із задоволенням. — Уексфорда, Гріна й Снела затримали після прибуття й взяли з речовими доказами. Замки на валізці були подряпані й побиті, але вони не відкрилися. Всередині все має бути на місці. Можете забрати все вранці.

— Блискуче, — сказав я. — У них ще були якісь списки покупців?

— Авжеж. Розмоклі, але читабельні. Прізвища канадської клієнтури.

— Добре.

— Цієї миті ми робимо трус у галереї «Ярра», і Уексфорд там, допомагає. Ми натякнули йому, що хочемо від нього, і тільки-но я дам сигнал починати — ми дамо йому змогу діяти.

— Гадаєте, він справді це зробить? — запитав я.

— А ви не зробили б?

Думаю, я остерігався б данайців, що приносять дари; проте, зрештою, я не Уексфорд і наді мною не висить загроза тюремного ув'язнення. Ми під'їхали до бічних дверей «Гілтона». Портер умить опинився на тротуарі й стояв, як масивна колона, спостерігаючи з погано прихованим нетерпінням, як Джік, Сера та я поволі вибиралися з машини. Ми знову гуртом пройшли через знайому червоно-блакитну розкіш великого вхідного холу, звідти — через дверцята портьєрні й до контори менеджера готелю, що містилась позаду.

Високий чоловік у темному костюмі обслуги готелю запросив нас сісти і запропонував каву й сандвічі. Портер поглянув на свій годинник і запропонував нам трохи почекати.

Була шоста. За десять хвилин чоловік у сорочці й краватці приніс Портерові персональний радіотелефон. Портер вклав портативний навушник у вухо і почав слухати розрізнені голоси.

Контора була, власне, робочою кімнатою, освітленою неоновими панелями й функціонально умебльованою. Стіни її були пообклеювані графіками й розкладами чергувань. Вікон не було, і ніщо не вказувало, що день хилився до вечора.

Ми сиділи, пили каву й чекали. Портер їв водночас три сандвічі. Час минав.

Сьома година.

При штучному освітленні Сера виглядала блідою і втомленою. І Джік теж: борода його лежала на грудях. Я сидів і думав про життя, про смерть і про горошок на краватці.

О сьомій одинадцять Портер щільніше притулив навушник і зосередив свою увагу на стелі. Відпружившись, він переповів нам новини, що враз гальванізували нас.

— Уексфорд зробив усе, як ми й сподівались, і машина закрутилася.

— Яка машина? — запитала Сера.

Портер безвиразно подивився на неї.

— Відбувається те, — старанно пояснював він, — що ми запланували.

— О.

Портер знову прислухався до свого навушника й звернувся безпосередньо до мене.

— Він клюнув.

— Бо дурень, — сказав я.

Портер майже був усміхнувся — справжній подвиг для нього.

— Всі злочинці дурні, кожен по-своєму.

Минуло пів на восьму. Я запитально подивився на Портера. Він похитав головою.

— По радіотелефону багато говорити не можна, — сказав він. — Мало хто може слухати.

Як і в Англії, — подумав я, — журналісти прибувають на місце злочину раніше, ніж поліція; і мишка може почути про пастку.

Ми чекали. Стрілка годинника, здавалось, не рухалась. Джік позіхав, а очі Сери потемніли від утоми. За дверима, у передпокої, далі точилося нічим не потьмарене ділове життя дорогого готелю, мешканці збуджено готувалися до завтрашніх заїздів, що будуть вже останніми на цих змаганнях.

Дербі в суботу, Кубок у вівторок, епсомські перегони, (що ми пропустили) у четвер і міжнародні заїзди в суботу. По змозі жоден щирий аматор верхогонів не їхав додому до кінця всіх змагань.

Портер знову притулив навушник і завмер.

— Він тут, — сказав Портер.

Не знати чому серце у мене забилося частіше. Видимої небезпеки вже не було, але