Характерник - Дмитро Чорнота
- Нас звідси ніхто випускати не збирається, - Северин знову сів на лаву і попихкував своєю люлькою.
- Ну так, так. Розумію. Нас задобрили і змусили розслабитись, але насправді хочуть полонити або і вбити, - сонно забурмотів Лесь. – Але ж ми досі без кайданів. Отже, потрібно втікати. Вдвох ми проти всіх них не попрем. А ситуація зрозуміла. Ви домовлялись про щось з Гаманом, а тепер за нього інший отаман, який до Війська Запорожського симпатій не має. Отож, потрібно йти звідси тихцем і попередити наших. Ми ж не вперше будемо вислизати від ворога. А ти зараз маєш такий вигляд, наче ця ситуація чимось гірша, ніж все, що було до цього.
- Таки гірша, - Паливода не переставав пихкати люлькою.
Слова наставника прозвучали дуже серйозно. Лесь підняв все ще заспані очі і подивився на Северина. Нехай вони не так давно були знайомі, але хлопець вперше побачив надзвичайну занепокоєність в очах товариша. Хоча той, здавалося б, сидів спокійно та пускав з рота запашний дим.
- Цей Колокольников не такий простий. Поки сиділи за столом я і так і сяк намагався проникнути в його думки чи хоча б зрозуміти його настрій. Але нічого не виходило. Доки врешті він сам не сказав, що, мовляв, досить, козаче порпатись в моїй голові, не проникнути тобі туди. В мене і очі на лоб полізли. Я зрозумів, що він такий як ми, характерник. І то дуже сильний. Бо я перед ним почувався наче голий. А він тільки дивився та посміхався краєм рота на будь-яку мою думку відносно нього.
Лесь уважно слухав. Від здивування аж рота роззявив. Паливода розповідав далі. Сиділи вони з отаманом доволі довго. І яким би потужним галдовником не був Колокольников, а горілка впливала й на нього. Тож під кінець посиденьок той сказав: «Гарний ти чоловік, характернику, по всьому бачу. І розмови твої мені по душі, і думки. Але немає ради, служба в мене зараз така, що мушу тебе, джуру твого та будь-кого з твоїх побратимів-січовиків передавати в руки моїх царських зверхників. Дуже вже вони мені багато дали і ще більше наобіцяли. А за такого як ти мені велика шана буде, дуже догоджу тим песиголовцям.» Колокольников і сам московитів не любив. Занадто вже вони носа задирали і вважали все навколо своїм, а кожен хто поряд, був їм винен. Але гроші у них водились, тому отаман виконував їхню волю за чималу плату. Звісно Колокольников не був дурний і розумів, що прийде час і його вони теж розміняють в угоду своїм потребам. Тому держав руку на пульсі і боявся не прогавити момент, коли потрібно просто тихо зникнути.
Врешті отаман добре «навечерявшись» сказав Северину, що московські посіпаки прибудуть тільки вранці, а до того часу нехай відпочиває. «Але не здумай тікати, - додав Колокольников, - я твої думки й на відстані вловлюю, тож відразу зрозумію, якщо щось лихе надумаєш».
На тому і розійшлися.
- От лихо, - вислухавши те все, зітхнув Лесь. – І що ж тепер робити?
- Та от думаю, що ранку чекати не варто, - козакові в око попав їдкий дим з люльки й він скривився, - а користуватись нагодою. Поки отаман в доброму хмелі та я от окурюю без перестанку спеціальним збором, який повинен туманити мої думки і не давати їх читати. Тож збирайся та спробуємо накивати звідси п’ятами. Та не барися бо в мене вже від того зілля горло дере та в голові паморочиться.
За якусь хвилину Лесь був вже готовий. «Збирайся голий, голий готовий», - згадалася йому десь давно почута весела приказка. Та в голос не сказав. Ситуація не та, не до веселощів.
Козаки виглянули за двері. У дворі нікого не було. Невже зовсім ніякої сторожі до них не приставили. Дивно. Та дивуватись не було коли.
Без коней тікати не було ніякого сенсу. Їх будуть переслідувати та шукати. А це чужа земля. Тут запорожці чужі і ніхто їм допомагати не буде, особливо як дізнаються, що їх розшукують місцеві козаки. Дістатись до коша пішки через степ втікаючи від переслідування неможливо. А коней тут дістати теж навряд чи вдасться. Отож, вирішено було за будь-яку ціну дістати своїх коней. Інакше ніяк.
- Нікого не видно, - шепотів Паливода дивлячись на конов’язь під накриттям, де стояли і їхні коні. – А ні, хтось є.
Северин швидко сховався за будинком. З темряви накриття похитуючись вийшов козак. У одній руці він тримав пістоля, а в іншій пляшку. Він постояв кілька хвилин, потім перехилив пляшку, зробив кілька великих важких ковтків і впав у сіно, купа якого лежала тут же біля коней.
Паливода посміхнувся. Це нагадало йому Січ. Там теж вистачало таких. Особливо після якого свята, вранці виходиш і то там, то сям бачиш таких гуляк. Ох і непереливки йому буде завтра. Найтяжчі рани здадуться дитячою забавкою. Та не всі козаки були такими. Ні донські, ні запорожські. То тільки говорили про них так, що пю’ть та гуляють денно і нічно. Так, були серед них і такі. І то багато. Жили між походами та корчмою. Так, бувало, підуть в похід і як пощастить повернутись, то вже як правило не з порожніми кишенями. Іноді награбоване везли, іноді платили їм за участь у битвах, у війнах. А як повернуться до коша, то все чисто пропивають та прогулюють в корчмі, боргів понабираються і знову в похід. Жалкує корчмар, як хто з таких не повертається. І то не людини йому шкода, а що борг нема з кого витребувати. Проте, часто-густо траплялося, що козаки-побратими віддавали борг за загиблого товариша свого та ще й пригощали присутніх, аби за душу його грішну випили. А як дасть бог вдалий похід з великою здобиччю, особливо якщо золото, то часто козак візьме той статок та й закопає в якомусь тільки одному йому відомому місці. То на майбутнє. Ось як надумає осісти та знайде собі дівчину підходящу, то вже в нього буде з чого хутір свій поставити, господарство завести та наймита якого до себе взяти. Але скільки таких козарлюг не повернулося з походів. І скільки тепер скарбів в землі лежить. Ніхто про них не знає і не взнає. Хіба може хто колись ненароком натрапить. Ото вже щастя в людини буде.
