Стерв'ятник - птах терплячий - Джеймс Хедлі Чейз
Опівдні Ґеррі годину перепочив, а тоді рушив далі. До заходу сонця він здолав двадцять п’ять кілометрів. Мандри вздовж річки були значно легшими, ніж прохід через джунглі, якщо не зважати на постійний голод і нестерпну спрагу. Та Ґеррі знав, що йому доведеться пройти ще з тридцять кілометрів наступного ранку, тож, як і Феннел, він починав замислюватись, а чи вдасться йому це.
Коли стало надто темно, аби роздивитися бодай щось, пілот збочив у джунглі, вмостився під деревом і заснув. Прокинувся близько п’ятої ранку, коли сонце вже почало здійматися. Дійшовши до краю берега, він хляпнув на обличчя трохи води і зволожив губи, не ковтаючи її. Спокуса була величезною, але він встояв, не сумніваючись, що у воді — безліч смертоносних бактерій.
Він рушив далі, підтримуючи постійний темп. Наближаючись до повороту річки, молодик міркував, що ж побачить там. «Якщо пощастить, — казав собі, — там може бути вихід з маєтку».
Йому знадобилася година, щоби дійти до повороту й чітко роздивитися широку ріку, що текла тепер прямо. Розглядаючи її обидва береги, Ґеррі враз заціпенів. Чи це, бува, не човен витягнули на пісок за шістдесят метрів від нього, а чи повалене дерево прибилося до берега?
Глипаючи в тьмяному світлі, він підійшов ближче і вже за кілька хвилин збагнув, що бачить каное з пласким дном.
Забувши про спрагу й голод, він кинувся бігти під оглушливе гупання власного серця. Діставшись до каное, він різко спинився.
На дні човна лежав мертвий зулус. Біля нього стояли два рюкзаки, в яких Ґеррі впізнав Кенів та Феннеловий, а також, що ще краще, Кенову пляшку з водою.
Вказівний палець правої руки зулуса прикрашав, виблискуючи на сонці, перстень Чезаре Борджіа.
Щойно Ґеррі пройшов митницю в лондонському аеропорту, як поквапився до телефону-автомата й набрав номер Тоні. На годиннику була 10:25, тому він не сумнівався, що дівчина досі спить. Через кілька хвилин Ґеррі почув клацання і сонний голос сказав:
— Міс Байт нема вдома.
Знаючи, що вона зараз кине слухавку, Ґеррі закричав:
— Тоні! Це я.
Запала тиша, а тоді Тоні, тепер уже прокинувшись, радісно скрикнула:
— Ґеррі! Це справді ти, любий?
— Так, я щойно приїхав із Йоганнесбурга.
— І телефонуєш мені? О любий! Вона виявилася не настільки чудовою?
— Не говорімо про неї, — глухо мовив Ґеррі. — Послухай, Тоні, як у тебе з часом? Завтра зранку я лечу до Берна і хочу, щоб ти склала мені компанію.
— Берн? А де це?
— У Швейцарії. Невже ти нічого не вчила у школі?
— Я навчилася кохатись. Яка різниця, де взагалі той Берн? Ти хочеш, щоб я поїхала з тобою? Звісно, любий! Я б поїхала з тобою навіть до Фірвальдштетського озера, якби ти попросив.
— Чудово. А де це?
Вона гигикнула.
— Також у Швейцарії. Чи довго ми там пробудемо?
— День чи два. Потім, гадаю, тижнів на два рушимо на Капрі й поживемо там. Ти ж знаєш, де Капрі, правда?
— Так, звісно. Ґеррі, я б із задоволенням, але просто не можу. Мені треба працювати. Можу виділити три дні, але не два тижні.
— Дружини не мають працювати, Тоні.
Запала тиша. Він чув, як вона дихає по той бік слухавки, і уявляв, як вона стоїть навколішки на ліжку в короткій нічній сорочці. Її великі блакитні очі, певно, округлилися від здивування, тож Ґеррі усміхнувся.
— Ти сказав, що дружини не мають працювати? — хрипко перепитала вона.
— Це слово чоловіка.
— Але я незаміжня, Ґеррі.
— Скоро будеш. Зустрінемося за дві години, — він квапливо поклав слухавку.
Ґеррі склав у таксі свої речі й попросив водія відвезти його до готелю «Королівські вежі».
Прибувши на місце, витягнув свою валізу, залишив її в кімнаті для багажу й попросив портьє зателефонувати до апартаментів Шаліка та сповістити про його прихід.
Після короткої затримки портьє запропонував йому піднятися.
Потрапивши до апартаментів, він постукав і зайшов до кімнати. За столом сиділа білява дівчина й зосереджено щось друкувала. Поглянувши на молодика, вона облишила роботу й підвелася. Вбрана у чорне, висока й гнучка, блондинка належала саме до того типу дівчат, якого Ґеррі намагався за всяку ціну уникати: сувора, практична, розумна й дуже працьовита.
— Містер Едвардс?
— Саме так.
— Містер Шалік прийме вас зараз, — вона відчинила двері до Шалікового офісу й жестом покликала Ґеррі вперед, неначе заохочувала нервове дитинча.
Ґеррі всміхнувся до неї радше за звичкою, аніж з люб’язності. Йому не було потреби перейматися цим. Хоча те, що білявка на нього й не глянула, дратувало Ґеррі.
Шалік сидів за столом і палив сигару, поклавши пухкі руки на записник.
Доки Ґеррі йшов до нього, бос мовив:
— Доброго ранку, містере Едвардс. Перстень у вас?
— Так, у мене.
Ґеррі вмостився в м’якому кріслі навпроти господаря. Заклавши ногу на ногу, він зиркнув на Шаліка.
— Роздобули? Мої вітання. Гадаю, троє інших ось-ось приєднаються до нас?
Ґеррі похитав головою.
— Ні, не приєднаються.
Шалік насупився.
— Але ж вони точно хочуть забрати свій гонорар?
— Вони не прийдуть і не заберуть свого гонорару.
Шалік відкинувся на стільці, уважно поглянув на кінчик сигари, а тоді кинув на Ґеррі важкий погляд.
— Чому ж ні, містере Едвардс?
— Бо вони — мертві.
Шалік заціпенів, і його очі звузилися.
— Хочете сказати, що й міс Десмонд мертва?
— Так. Як і двоє інших.
Шалік нетерпляче махнув рукою, демонструючи, що доля інших його не цікавить.
— А що трапилося?
— Її вкусила комаха... У джунглях багато комах. І вона померла.
Шалік звівся на ноги й підійшов до вікна, повернувшись до Ґеррі спиною. Новина шокувала його. А Шалікові не подобалось, аби хтось знав, що його можна шокувати.
Кілька секунд потому він озирнувся й запитав:
— Звідки мені знати, що ви кажете правду, містере Едвардс? Як померли інші двоє?
— Джонса з’їв крокодил. Що трапилося з Феннелом, не знаю. Імовірно, його вбив зулус. Я знайшов мертвого зулуса із рюкзаком Феннела і перснем. Феннел украв
