Стерв'ятник - птах терплячий - Джеймс Хедлі Чейз

Феннел зняв рюкзак і зупинився поміркувати, чи наважиться він розкласти багаття. Лью вирішив, що ризик невеликий, і заходився збирати сухогілля та хмиз. Наскладавши чималу купу, він розклав багаття і сів, притулившись спиною до дерева. Він зголоднів, а тому відкрив рюкзак та перевірив запаси. Лишалося три бляшанки з тушкованим м’ясом, дві — з бобами й одна — із м’ясним пирогом. Задоволено кивнувши, чоловік відкрив пиріг із м’ясом. Повечерявши, він запалив цигарку, підкинув у багаття ще гілляк і розслабився.

Тепер, коли він сидів тихо, то зауважив, що джунглі повняться звуками: неголосними, дражливими й бентежними. Шелестить листя, вдалині ледь чутно гарчить якась тварина: Феннел замислився, чи це не леопард. На деревах розпочалося і змовкло базікання мавп. Угорі пролітали якісь великі птахи.

Допаливши цигарку, Лью підкинув іще чотири гілляки в багаття, а тоді випростався. Вологий одяг дошкуляв, і він не знав, чи зможе заснути. Щойно заплющував очі, як звуки джунглів посилювалися й ставали ще тривожнішими. Він сів, вдивляючись у пітьму за багаттям.

А якщо зулуси помітили багаття і вже підкрадаються до нього?

«Загострений шампур забивають у товсту кишку», — казав Каленберґ.

На обличчі Феннела виступив холодний піт.

Яка це була дурниця — розкласти багаття. Гострозорі дикуни можуть помітити його ще здалеку. Чоловік схопив велику палицю й зруйнував вогнище. А тоді зірвався на ноги і взявся затоптувати жаринки, аж доки ті не згасли у вологій траві. Тоді стало ще гірше, бо темрява огорнула його, як гарячий і задушливий чорний плащ. Він схопився за дерево й сів, притулившись до нього спиною. Лью перелякано дивився вперед, але тепер неначе осліп. Він нічогісінько не бачив.

Старий злодій просидів так понад годину, прислухаючись і здригаючись від кожного звуку. Та зрештою він закуняв, відчувши себе надто виснаженим, аби перейматися через щось.

Він і сам не знав, чи довго спав, але раптово прокинувся. Серце гупало, ледь не вискакуючи з грудей: чоловік не сумнівався, що більше не один. Вроджений інстинкт передчувати небезпеку резонував у його мозку як сигналізація. Він намацав у темряві товсту палицю, якою загрібав полум’я. Схопив її і прислухався.

Близько, десь метрів за п’ять від нього, щось рухалося по листяному килиму. У Феннела був ліхтарик. Мало не задихаючись від жаху, він витягнув його, спрямував туди, звідки долинав звук, і натиснув на кнопку.

Потужний промінь освітив велику, зігнуту тварину, яку Феннел миттєво ідентифікував за лисячою головою та брудно-коричневим хутром із чорними плямами. Перед ним стояла доросла гієна.

Він устиг лише краєм ока побачити тварину, перш ніж та зникла в заростях по той бік стежини, але й цього вистачило, щоб уражений Феннел панічно звівся на ноги.

Йому пригадалось, як вони з Кеном розмовляли в «ленд-ровері» під час першого, ще легкого етапу мандрівки до Каленберґового маєтку.

— Я ладнаю з усіма місцевими тваринами, крім гієни, — сказав Кен. — Брудний звір. Мало хто знає, що в цього пожирача падла зуби й щелепи міцніші, ніж у будь-якої іншої тварини. Вона може перекусити стегно домашньої корови, як ти — горіх. Гієна — дуже небезпечна, а крім того — ница боягузка. Зазвичай вона переміщується ночами. Може кілька миль іти на запах здобичі. А ще їй притаманна безмежна терплячість: вона чекатиме, доки не заскочить здобичі зненацька.

У Феннела лізли з орбіт очі й тремтіли руки. Він продовжував світити ліхтариком у чагарники. На мить він побачив, як тварина злісно зиркнула на нього, а тоді зникла. Їй притаманна безмежна терплячість: вона чекатиме, доки не заскочить здобичі зненацька.

Лью знав, що тієї ночі більше не засне, й Доглянув на годинник. Третя ранку. Ще година до того, як почне розвиднюватися і можна буде рухатися. Не наважуючись і далі марнувати батарею, він вимкнув ліхтарик. Сів, притулився до дерева та слухав.

Із пітьми долинали жахні звуки, що нагадували маніакальний сміх, від якого холола в жилах кров і ставало дибки волосся. Той бридкий, невимовно страшний звук повторився... Виття голодної гієни.

Феннел сумував за Кеновим товариством. Він сумував навіть за товариством Ґеррі. Він сидів у повній темряві й усвідомлював: смердючий звір, з потужних щелеп якого стікає слина, може просто зараз підповзати до нього на брудному пузі. Напружений і зосереджений, чоловік не рухався, прислухаючись до найменшого шуму. Його тіло боліло від невисипання, а мозок гарячково панікував від перспектив наступної години.

Варто було йому закуняти, як виття гієни негайно будило його. Лаючись, він міркував про те, що було б добре мати «Спрінґфілд» чи асегай, але не мав для самозахисту нічого, крім товстої палиці, яка — він був певен — не допоможе, якщо звір стрибне на нього.

Коли нарешті настав світанок, Феннел почувався жахливо. Ноги затерпли, м’язи боліли. Тіло благало про відпочинок. Чоловік звівся на ноги, взяв рюкзак і, впевнившись у тому, що гієни поблизу нема, знову вийшов на стежину, що вела на південь. Як би він себе не підганяв, а швидкість його руху знизилась, і йому вже не вдавалося здолати таку саму відстань, як минулого дня. Якби ж він тільки знав, чи далеко ще до виходу з маєтку! Джунглі були такими ж щільними, як і напередодні, і жодних галявин не видно. Пройшовши дві години, він вирішив перепочити і поїсти. Вмостившись на поваленому дереві, він відкрив бляшанку з бобами і повільно з’їв їх. Потім ковтнув трішки води з пляшки й викурив цигарку. Рухатися не хотілось, але він знав: втрачати час небезпечно. Ледве звівшись на ноги, він рушив далі. Пройшовши кілометрів з п’ять, він звірився із компасом — і розчаровано збагнув, що рухається на південний захід, а не прямо на південь. Стежина ледь повернула, повівши його вбік від обраного напрямку, а Лью і не помітив цього.

Лаючись, він опанував себе й побачив, що для мандрів на південь йому доведеться зійти зі стежини й продиратися крізь густі смердючі чагарники. Пригадавши Кенові слова про змій, Лью завагався.

«Хріново буде, діставшись так далеко, здохнути від укусу змії», — подумав Феннел. Стиснувши палицю, він зайшов у довгу заплутану траву, відчуваючи, як її гостре листя дряпає голі ноги. Сонце піднімалося все вище, і спека ставала нестерпною. Тепер Феннел рухався надзвичайно повільно, прокладаючи собі шлях крізь траву й заплутані чагарники. Спираючись на палицю, Лью лаявся та витирав піт, що стікав з нього. Через кілометр виснажливої ходьби він побачив попереду