Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Хто?

— Черепаха. У неї черепаха є, Пушок звати. Він під диван поліз і мікрофончик звідти панциром витягнув. Ліза мені сама показала. Думає, що кілька днів тому поставили, коли вона в басейн ходила. Вона його не чіпала, але мені показала.

— То «штірліц» за нами ледь не від початку полював! Потім уторопав, що може нас не знайти, вирішив бити по Пастору, щоб позбавити нас прикриття, але спостерігав за місцями, де ми могли з’явитися.

— І що тепер? — спитав Бухгалтер. — Як ми його будемо ловити?

— Ніяк. Дуже ризиковано. Нехай Іван Карпович цим займається, а в нас інші справи будуть. Зараз поїмо і відпочиваємо.

Заїхали в супермаркет, Бухгалтер набрав пакет їжі. Сказав, що його двічі впізнали. Знали, що позивний «Бухгалтер», що ветеран війни, воював у добровольчих загонах, а до того був фінансовим спекулянтом — тобто всю біографію. Навіть про втрачену на війні ногу і протез!

— Мені потрібні борода й перука, — сказав він.

Георгій згадав, що в нього є знайомий, театральний гример, і там можна розжитися всім необхідним. З’їздили, набралися, причому ми не світилися, ходив сам Георгій, щось набрехав про зйомки відеокліпу в естетиці вісімдесятих. Поки він ходив, ми винайняли квартиру, поїхали туди. Мікроавтобус залишили за три під’їзди.

— Ну все, відпочиваємо, — сказав я.

Поїли, поділили чергування, я попросив Георгія зібрати досьє на «штірліца» і заснув першим. Мене мусили розбудити вночі, але хлопці вирішили, що мені треба добре виспатися, й не розбудили. Прокинувся вже вранці. Бухгалтер варив каву, Мовчун нарізав бутерброди, Георгій працював на планшеті.

— Що там нового? — спитав я.

— Міліція розслідує стрілянину в житловому будинку на лівому березі й вибух на Подолі, але зв’язку не бачить. У першому випадку підозрюють кримінальні розборки, а в другому — газ, — доповів Георгій. — На лівому березі багато трупів. Повний ліфт і ще на поверхах.

— Вони не чекали удару з тилу. Наставили пістолети на двері, а тут я зі спини, — пояснив Бухгалтер.

— Я взагалі майже з-під землі стріляв! — згадав, як дірявив дно ліфта. — Ото здивувалися пацани! Що читачі?

— Процес читання книг про Івана Карповича набуває ознак ажіотажу. У книгарнях їх вже розібрали, у бібліотеках черги, всі хочуть прочитати на камеру і надіслати, бо всіх приваблюють призи. Міносвіти розпочало конкурс на найкращу учнівську, студентську та наукову роботу на тему епопеї про Івана Карповича. Теж досить великі призи. Видавництво пообіцяло додрукувати всі томи, а автор заявив, що, можливо, в останній книзі Івана Карповича й не вб’ють, — продовжив доповідь Георгій.

— Добре, підживлюють, — кивнув я.

— Тим часом у Росії хочуть запровадити кримінальну відповідальність за паплюження пам’яті не тільки історичних осіб, а й літературних та кінематографічних персонажів. Таку ініціативу викликала злива викривальних матеріалів щодо Штірліца. Ініціатори змін до законодавства кажуть, що фальсифікація історії може відбуватися і внаслідок ганьблення народних улюбленців типу Штірліца, солдата Тьоркіна чи Альоші. У Держдумі вже заявили, що розглянуть ці зміни до законодавства позачергово. Однак, заблоковано кілька десятків сайтів, які поширили матеріали про гомосексуалізм Штірліца та його участь у злочинах проти людства. Арештовано власників цих сайтів, а також користувачів соціальних мереж, які розміщували посилання на відповідні матеріали.

— О, злякалися, падли! Це добре!

— Ще в Росії запустили кілька статей про Івана Карповича. В одних твердять, що він був більшовицьким агентом і працював на Москву, а в тридцятих зробив успішну кар’єру в НКВС, де особисто розстріляв кілька тисяч безневинних жертв. У інших ідеться про те, що Іван Карпович був гомосексуалістом і наркоманом, навіть пив кров християнських немовлят.

— О, пізнаю брата Федю. Ідіоти! Вони мочать Івана Карповича, про якого в Росії ніхто не знає!

— Намагаються поширити ці матеріали і в Україні.

— Бий по них, кажи, що це кацапські вигадки, кремлядська заздрість, що у нас такий персонаж є, а в них немає, — наказав я.

— Ну, що, можна поснідати, — запросив Бухгалтер.

Ми поїли бутербродів із кавою, я наказав збиратися.

— Поїдемо на Щекавицю, зустрічати Івана Карповича.

— Мікроавтобус пасуть, — промовив Мовчун, який визирнув у вікно.

— Що? Як?

— Десь о шостій ранку знайшли. Якісь хлопці. Не наближалися до нього. Потім приїхало два мікроавтобуси, стали неподалік, але так, щоб будь-коли заблокувати дорогу. Тепер чекають, — пояснив Мовчун.

— Добре працюють! — аж здивувався я. — Ну, що ж, зробимо їм сюрприз.

Я зібрав телефон і зателефонував до міліції. Переляканим голосом сповістив, що у дворі стоїть мікроавтобус, повний озброєних людей із автоматами.

— Білий «Фольксваген»! Так, я сам бачив! Я собаку вранці вигулював, а вони вийшли розім’ятися, при автоматах і в цивільному! Так, досі стоїть! Це пов’язано зі стріляниною на лівому березі? О, господи, я у ванні сховаюся, в мене ванна чавунна! — зобразив паніку, затинався і тремтів. Потім вимкнув телефон, викинув сім-картку.

— Слухай, та ти артист! — похвалив Бухгалтер.

— Доводиться. Клеїмо вуса й бороди, одягаємо перуки, щоб ніхто не впізнав. А потім запрошую всіх на перегляд серіалу «Кохала жаба гадюку».

Ми швиденько затримувалися і всілися біля вікна. У двір влетіли два мікроавтобуси з міліцейською групою захоплення. Оточили білий «Фольксваген». Я сподівався, що менти арештують пасажирів першого мікроавтобуса, а другий тихенько здрисне. Та куди там! Із другого почали стріляти. Група захоплення відповіла. Почалася жвава стрілянина.

— Чорт забирай, ну й дурні ж! — здивувався я, обережно дивлячись на той бій. Потім він почав ущухати. — Так, усе, треба тікати. Щоб не привертати уваги, йдемо парами. Я з Мовчуном. Зустрічаємося на Щекавиці.

Коли виходили, стрілянина тривала, і її учасникам було не до нас. Десь за годину зустрілися на Щекавиці, присіли в кущах, я відклав куплений одяг, виставив портвейн у пакетах. Пластикові келишки, сир, кілька сосисок. Товариство вийшло на природу випити, ніхто не запідозрить.

— Чудове маскування, — оцінив Бухгалтер. — Погано, що реквізит чіпати не можна.

— Наливай давай, — дозволив я, а сам узяв книжку про Івана Карповича. — О, ви таки знайшли її! — здивувався Георгій. — Пишуть, що ніде немає.

— Так, у книгарні продавець сказав, що страшний ажіотаж, усі тільки про Івана Карповича й питають, розмели книги ще вчора. Я запропонував додати до ціни книжки нуль, і продавець погодився продати власний екземпляр. Сказав, що від серця відриває.

— Готово, — доповів Бухгалтер. Ми підняли келихи з портвейном.

— Ну, за успіх нашої безнадійної справи! — проголосив я тост. Почаркувалися, випили.

— Ох, шмурдяк! — закректав Бухгалтер. — Давно такого лайна не пив.

— Відірвався ти від народу, дорогий захиснику Вітчизни. А я в експедиціях тільки таким і грівся.

— А я більше віскі люблю, — сказав Георгій.