Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Ми входимо до пропахлого хлоркою приміщення. Басейн працюватиме ще цілу годину, але всередині нікого немає. Це на краще. Скидаю з себе одяг та, не повертаючись до Романа, стрибаю у синю воду. Від різкого холоду зуби починають стукати, тіло покривається величезними мурашками, а кінцівки тремтять. Відчайдушно гребу руками та ногами, щоб зігрітися, але в мене нічого не виходить.

Чую поруч плеск води — ну що ж, сподіваюся, Роман замерзне так само сильно, як і я. Нераціональна агресія обпалює нутрощі. Знову він перервав поцілунок, спасував, коли я пірнула руками під його одяг. Цікаво, як взагалі живуть люди, у яких у голові купа стереотипів і упереджень, які завжди сумніваються, бояться, відкладають рішення на потім, аби не зіткнутися з реальністю? Я би збожеволіла.

— Як тобі водичка? — саркастично запитує Роман.

— Супер! Чудово! — кричу я, шкодуючи, що не бачу його тіло через воду. Відзначаю тільки сильні плечі і м'язи, яких не терпиться торкнутися.

— Може, до біса цей басейн? Ти ж тремтиш.

— Я намагаюся зігрітися!

— Асю, ти нещодавно перехворіла, з температурою у мене напівдохла валялася. Досить випендрюватися — вилізай із цього крижаного пекла.

Слова заперечення застрягають на кінчику язика. Хоч тон Романа мені не подобається — надто владний і категоричний, але загалом він має рацію. Хворіти на цих вихідних я не збираюся.

Виходжу з води, обхоплюю себе руками і тремчу від пронизливого холоду. Більше ні ногою у басейн! Я хотіла постати перед Романом у чорному купальнику, вся така струнка і красива, а в результаті дрижу, як наркоманка зі стажем, губи напевно посиніли, а з лиця зійшли всі фарби. Спокуслива фатальна красуня, ага! Хрін мені, а не захоплені погляди Романа.

До речі, зовсім забула — розвертаюсь і дивлюся на нього: ідеальне тіло, як я й передбачала. М'язисті плечі, торс із рельєфним пресом, помітна опуклість на чорних плавках. Кхм, треба перестати так відверто на нього дивитися.

— Може, повечеряємо, а потім зіграємо у щось? У більярд, наприклад? — пропоную, неймовірним зусиллям волі піднімаючи погляд вище.

— У більярді я фахівець, але якщо хочеш — можеш зі мною битися, — гордо повідомляє Роман, усміхаючись у відповідь на моє безцеремонне роздивляння.

— Ти настільки у собі впевнений? Тоді давай зіграємо на бажання? Якщо переможу я, ти виконаєш будь-яку мою забаганку. Обов'язково. У тебе немає права на відмови або ухилення. Іде?

— Але ж я виграю, Асю, — поблажливо каже він, нахиливши голову. — У чому тоді сенс суперечки?

— Мені так хочеться. Можливо, я добре граю в більярд, — підморгую йому та усміхаюся. Ох він ще не знає, з ким зв'язався.

— Ну гаразд, якщо тобі так хочеться, — посміхається Роман. — А зараз давай переодягнемося і пожеремо нарешті, бо я після роботи нічого не їв.

Я старанно жую стейк середньої прожарки, запиваю божественну їжу гірко-солодким лимонадом і в нетерпінні дригаю ногою під білою скатертиною столу. Коли більярд? Я мушу перемогти!

Всередині мене — безладна мішанина емоцій та переживань. Я дуже хочу провести цю ніч із Романом, але боюся його відмови, після якої навряд чи зможу відновити душевний спокій. Якщо нічого не станеться сьогодні, я більше не ризикну.

А Рома сидить навпроти і спокійно їсть віденський шницель, навіть не підозрюючи, який вогонь палахкотить у мені. Трохи дратує, що він стовідсотково впевнений у своїй перемозі — наче дівчата не вміють грати у більярд! Треба б сфоткати його вираз обличчя, коли він продує якійсь малолітній студентці. 

Ось тільки я можу переоцінювати себе.

— Ти мене лякаєш: то хихикаєш ледве чутно, то хмуришся і кусаєш губи, то взагалі дивишся на стейк як на зброю масового ураження, — скидає брови Роман. — Щось не так?

— Роздумую над планом помсти.

— Кому ти хочеш помститися?

— Тобі, звичайно. Пихатий ти надто, самовпевнений і нахабний.

— І? — куточки його губ трохи піднімаються, а очі підозріло яскраво горять.

— Повернути тебе на землю хочу, тільки до кінця не впевнена, що в мене це вийде.

— А ти спробуй, — широко посміхається він, обводячи моє обличчя вивчальним поглядом.

— Тоді дожовуй свій шницель і побігли до більярдної! — наказую я, відставляючи порожню тарілку.

Роман дивиться на мене з явним подивом, але заперечувати не намагається. Це добре — я зараз на диких нервах, можу ляпнути будь-що. Наказую серцю битися трішки повільніше, змочую губи лимонадом і піднімаюся.

У більярдній купа вільних місць. Виходу немає. Більше жодних відмовок.

— Російський? Пул? Снукер? — звертається до мене Роман, вибираючи кий і скептично роздивляючись більярдний стіл.

— Пул, — відповів невпевнено. Так не може довго продовжуватись! Встромляю нігті в шкіру, роблю кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися. Я впораюсь. — Граємо п'ять разів, щоб не сидіти тут до півночі.

Він киває і без довгих прелюдій починає гру. І тут я усвідомлюю, що можу продути. Пальці Романа, такі довгі, аристократичні, тонкі, вміло тримають довгий кий, а кулі розбігаються по зеленому столу.