Кишеня, повна жита - Агата Крісті
— Звичайно, ви маєте цілковиту рацію, — сказала міс Марпл. — Ту ситуацію ніяк не можна описати словами «А служниця за палацом лахи вішає свої». Вона не могла розвішувати свої лахи у вечірній час, і вона не вийшла б до мотузки з білизною, не накинувши на себе пальта. Ні, то був камуфляж, як і прищепка на носі, щоб підігнати події під віршик.
— Ось тут і починається справжня фантасмагорія, — сказав інспектор Ніл. — Починаючи звідси, я не здатний дивитися на події одними очима з вами. Я не можу — мушу вам признатися, що не можу — проковтнути цю аналогію з віршиком.
— Але все сходиться, інспекторе. Ви не можете не погодитися, що саме так усе й відбулося.
— Так, але не зовсім так, — пробурчав інспектор Ніл, — адже послідовність порушена. Я маю на увазі, що віршик з усією очевидністю підказує, що дівчину було вбито третьою. Але ми знаємо, що третьою було вбито королеву. Адель Фортеск’ю померла не раніше, як між двадцять п’ятою хвилиною на шосту й за п’ять хвилин шостою. Але Ґледіс на той час, безперечно, була вже мертва.
— А це вже очевидне порушення того порядку, який ми бачимо у віршику, — сказала міс Марпл.
Інспектор Ніл стенув плечима.
— Можливо, ми надто прискіпуємося. Усі смерті відповідають тексту дитячого віршика, і я думаю, це все, чого потребував убивця. Але я говорю й міркую зараз так, ніби перебуваю на вашому боці. А зараз я опишу вам свій погляд на справу, міс Марпл. Я відкидаю геть дроздів, і жито, і все таке інше. Я повертаюся до тверезих фактів, і здорового глузду, і тих причин, які спонукають розумово здорових людей чинити вбивства. Насамперед розгляньмо смерть Рекса Фортеск’ю й кому вона була вигідна. Правду кажучи, вона була вигідна багатьом людям, але передусім його синові Персівалу. Його сина Персівала того ранку в «Тисовій хатині» не було. Він не міг підкласти отруту батькові в каву чи в будь-яку їжу, що він споживав за сніданком. Чи, принаймні, до такого висновку ми прийшли спочатку.
— Справді, ситуація була такою. — Очі в міс Марпл засвітилися. — Потрібен був певний метод, щоб підкласти отруту, і я багато про це міркувала, ви знаєте, і мені прийшло в голову кілька думок. Але, звичайно, довести бодай одне з моїх припущень неможливо.
— Не бачу ніякої шкоди в тому, аби розповісти вам те, що відомо мені, — сказав інспектор Ніл. — Таксин підклали до нової банки з мармеладом. Ту банку поставили на стіл під час сніданку, і містер Фортеск’ю з’їв верхній шар її солодкої начинки. Згодом хтось викинув ту банку з мармеладом крізь вікно в кущі, а схожу банку з приблизно тією самою кількістю з’їденого мармеладу було поставлено в буфет. Банку в кущах було знайдено, і щойно мені повідомили результат аналізу. Там виявлено очевидні сліди таксину.
— Он воно було як, — промурмотіла міс Марпл. — Так просто й так легко зробити.
— Фірма «Консолідейтід Інвестментс Трастс», — провадив інспектор Ніл, — переживала скрутні часи. Якби, згідно із заповітом чоловіка, вона мусила сплатити Адель Фортеск’ю сто тисяч фунтів, то, гадаю, фірма зазнала б краху. Якби місіс Фортеск’ю пережила свого чоловіка не менш як на місяць, то ці гроші мали б бути їй виплачені. Їй було байдужісінько до фірми та до її труднощів. Але вона не пережила свого чоловіка більш як на місяць. Вона померла, й у результаті її смерті гроші дісталися тому, хто став спадкоємцем усього майна згідно із заповітом Рекса Фортеск’ю. Тобто знову ж таки вигоду зі смерті Адель Фортеск’ю здобув Персівал Фортеск’ю. Схоже, ми ніяк не можемо обминути Персівала Фортеск’ю, — з гірким роздратуванням провадив інспектор. — І хоч він мав можливість ще до свого від’їзду підкласти отруту в банку з мармеладом, він не міг ані отруїти свою мачуху, ані задушити Ґледіс. Як повідомила його секретарка, у той день о п’ятій годині він був у своєму міському офісі й повернувся додому десь на сьому годину вечора.
— Це для нього дуже ускладнило б два наступні вбивства, чи не так? — сказала міс Марпл.
— Ускладнило? Та він просто не міг би вчинити їх, — похмуро зауважив інспектор. — Отже, Персівала нам доведеться відкинути. — Переставши стримуватись й ігноруючи обережність, він заговорив із гіркотою в голосі, майже забувши про свою співрозмовницю. — Хоч би куди я пішов, хоч би куди обернувся, я завжди наштовхуюся на одну й ту саму особу. На Персівала Фортеск’ю! Але Персівал Фортеск’ю не міг бути вбивцею. — Трохи заспокоївшись, він сказав: — Щоправда, існують інші можливості, інші люди, які мали не менш переконливий мотив.
— Містер Дюбуа, звичайно ж, — негайно припустила міс Марпл. — І той молодик, містер Райт. Тут я цілком згодна з вами, інспекторе. Як тільки в когось виникає можливість здобути великі гроші, на нього треба звернути щонайпильнішу увагу. Довірливість у таких випадках може завдати великої шкоди.
Попри свій кепський настрій, інспектор Ніл не зміг утриматися від усмішки.
— А ви завжди припускаєте найгірше? — запитав він.
Подібна схильність якось не пов’язувалася з цією чарівною й тендітною на вигляд старою дамою.
— О, так, — сказала міс Марпл із палкою переконаністю. — Я завжди вірю в найгірше. Хоч мені сумно усвідомлювати, що найчастіше я маю слушність.
— Ну, гаразд, — сказав Ніл, — спробуймо припустити найгірше про кількох людей. Це міг зробити Дюбуа, це міг зробити Джералд Райт (у тому випадку, якби він діяв у змові з Ілейн Фортеск’ю і вона підклала отруту в мармелад), місіс Персівал також могла б зробити це, а чом би й ні? Адже вона була на місці події. Але жоден з тих людей, яких я назвав, нас не
