Остання любов Асури Махараджа - Любомир Андрійович Дереш

Чоловіки почіхали голови і розійшлись.

Тоді Акбар прокинувся, подивився, що розлючених продавців з ринку вже немає, позіхнув і сказав: «Ну от, бачиш, моя сторожа сама справилася з цим військом». Тоді Тедді спитав у продавця фруктів: «Скажіть, а як ви зрозуміли, що мій батько — такий великий цар?»

Продавець фруктів усміхнувся: «Я побачив, що твоє серце чисте, а серце очищується у спілкуванні зі святою людиною. Святий — це той, хто розуміє, що все в руках Бога. Так я зрозумів, що твій батько — великий правитель, тому що за ним стоїть Сам Господь».

Асура Махарадж усміхнувся.

— Оце все, що я хотів тобі сказати, Джонні. Сподіваюся, ти не шкодуєш, що заглянув сюди на п’ятнадцять хвилин? Мені вже час іти, — Асура Махарадж поклав пару дрібних купюр на стіл і взяв коричневий поштовий конверт із чимось ваговитим всередині. — Приємно було познайомитись, Джонні. Щасти тобі! — Сказавши це, Асура Махарадж вийшов із кафе і мружачись від яскравого весняного сонця, попростував по вулиці, ідучи геть від «Жовтого дому».

Джонні сидів, усе ще не розуміючи до кінця, що сталося з ним. Він витягнув сигарету, запалив і зрозумів, що той чоловік виявився не меншим злодієм, ніж герой його історії.

Він ішов на зустріч із болем у серці, знайомим вугляним розпачем, що пік його вдень і вночі, від якого він утікав, скільки пам’ятав себе.

І тепер цього розпачу не було. Чоловік із очима кобри вкрав увесь його розпач. Джонні, відчуваючи, як незнайома, забута вже радість поступово входить йому в груди, кинув банкноту на стіл, поклав сигарети в кишеню і з почуттям якогось особливого задоволення вирушив назад у перукарню. По дорозі він йшов і усміхався.

***

Центральний парк входив у свою найніжнішу пору — пору весняного цвітіння. Був пообідній час, коли більшість людей ще залишалися на своїх робочих місцях, і парк належав матусям із дітьми, продавцям гарячих сосисок і пенсіонерам, котрі вийшли на сонце погріти кості.

Асура Махарадж очікував на лавці біля озера, коли сонце стане в потрібному положенні, аби професор літератури Семюель Бартлебі відчув, що йому пора вийти на свіже повітря, випити кави і прочитати пару сторінок «Віллидж войс».

— Ну, і що ти про все це думаєш? — спитав у Махараджа його кузен Чапака, що сидів на лавці поруч і теж мружився від яскравого, незвичного для мешканців підземних світів весняного сонця.

Асура Махарадж знизав плечима.

— Я не шкодую ні про що, якщо ти про це.

— Але ти не знайшов своєї Даші, — зауважив Чапака. — Хіба вона не була метою твоїх пошуків?

Махарадж подивився на кузена. Того справді цікавила відповідь — оце дивувало. Кузен сильно змінився з часів, відколи Махарадж залишив Паталу. Здається, він став глибше зазирати в себе, і, хоч не показував цього, за маскою цинізму, схоже, став приховувати щось дуже потаємне.

— Іноді мені здається, сама подорож і була моєю ціллю. Все те, як воно відбувалося. Кожна хвилина. Я відчував кожну хвилину так, ніби вона і є кінцевою метою моїх змін. І це найкраще, що зі мною могло статися.

— А Даша?

— Плани цього світу мені не відомі. Можливо, колись ми зустрінемося. Зрештою, та одна коротка зустріч змінила мене дужче, ніж усе моє попереднє життя. Я не смію надіятися на більше. А, крім того, який інтерес знати все наперед? Я розчарувався у плануванні, Чапака, мені більше не цікавить, що буде. Я почуваюся щасливим від того, що стається прямо зараз, тут. Розумієш, у тому вся інтрига, що ти на волосині.

Чапака скептично усміхнувся.

— На низах про тебе говорять, як про героя.

— Справді?

— Так. Але більшою мірою ти залишився в пам’яті як божевільний. Божевільний герой, про якого хочеться поскорше забути. Така вже природа наших братів.

— Ти став дивитися на своїх родичів інакше, ніж раніше. — зауважив Асура Махарадж. — Раніше ти не відокремлював себе від них.

— Тобі здається, кузене. Ми просто давно не спілкувалися. То що, ти даєш мені рукопис?

Асура Махарадж витягнув із коричневого пакета пачку скріплених кнопками аркушів.

— Ти не боїшся піти на біококтейль за цей рукопис? — спитав Асура Махарадж у свого кузена.

— Я думаю, це буде добрячий скандальчик. Особливо, коли книга дійде до рук помічника судді Раху. За мене не бійся, я працюю через посередників. Те, що я запропонував тобі видати свої записки на Паталі — просто данина моїй пристрасті до експерименту. Мені цікаво це виключно як соціальний дослід.

— Авжеж, — усміхнувся Асура Махарадж. — Здається, тобі пора. Іде мій чудовий пан професор.

— Бувай, кузене, — мовив Чапака Чхорті і розтанув у хмарі фіолетового диму.

Містер Бартлебі сів біля Асура Махараджа, випростав ноги й закректав від задоволення. На лавку біля себе він поставив паперове горня з кавою, в руці у нього був якийсь журнал.

— Вашій незмінності можна позаздрити, — сказав Асура Махарадж містеру Бартлебі.

— Насправді позаздрити потрібно вам, містере Південний незнайомцю. Ваш дзвінок заінтригував мене. Ви розкажете мені більше про події, на які ви натякнули?

— Тут є все, — сказав Асура Махарадж і протягнув йому конверт із рукописом. Сонце блискотіло на збуреній вітерцем поверхні озера, засліплюючи очі Махараджу. Містер Бартлебі взяв конверт, дістав із нього рукопис і почав жадібно гортати сторінки.

— Несамовито, — сказав він. — Якщо це справді те, що я думаю, це несамовито…

— Не зачаровуйтесь. У цій книзі немає ні краплі правди.

Містер Бартлебі озирнувся по боках і заховав рукопис під полу піджака.

— Їй-богу, я завжди відчував, що недаремно приходжу на цю лавку, містере Махарадж. Воістину, невідомі присуди Господні, й недосліджені дороги Його…

Асура Махарадж піднявся з лавки.

— Як мені сконтактуватися з вами? Я мушу сказати вам рішення видавця…

— Я сам подзвоню до вас, містере Бартлебі. Було приємно бачити вас знову. Адью.

— Адью, містере Махарадж. Чекаю на ваш дзвінок!

Асура Махарадж, відчуваючи, як іще один камінь скинуто, майже злітаючи над землею, рушив уперед. Він не знав, куди іде. Він не знав, яка ціль його шляху. Раптом йому спало на думку, що це і є досконалістю життя — просто віддати себе в руки силі, яка скеровує всі речі у світі, яка перемикає вчасно світлофори на вулицях і