Остання любов Асури Махараджа - Любомир Андрійович Дереш

— Я приїхав із королівства Патала.

— Вперше чую.

— Не переймайся, практично ніхто з американців не чув про нього. Я написав книгу про це королівство.

— О, ви письменник?

— Думаю, це з розряду тих книг, які може написати кожна людина — книга про власне життя.

— Дуже цікаво, сер.

— Авжеж, Джонні. Для мене це — як мандрівка назад, у всі ті події, які зі мною відбулись. У вільний час я допомагаю одному знайомому пастору. Якось кінці з кінцями стягуємо. А ти? Ти не відповів на моє запитання, Джонні — тобі самотньо в цьому місті? Мені здається, самотність — це те, що з’їдає зараз цілий світ.

Джонні подивився покрадьки на свого клієнта.

— Не часто, сер. У мене багато роботи, багато друзів, різні інтереси.

— Я знаю одного чоловіка, Джонні, людину з золотим серцем. Скажи мені, чому чоловік, в якого сотні друзів, який кожного тижня виступає перед тисячними аудиторіями, чому він плаче вечорами від самотності?

— Я не знаю, сер, вибачте, я не дуже розумію, про що ви питаєте мене. — Джонні пильно подивився в дзеркало на чоловіка. Він відчув, як ці котячі очі все ж виконують свою функцію, і чоловік ходить довкола нього тигром, обвивається, немов кобра.

— Він плаче від самотності, тому що думає, що завинив своєму синові і не зміг йому дати того, що мав би дати. Він звинувачує себе в тому, що не сказав синові того найголовнішого, що мав би сказати. А син уже півроку не дає про себе чути. Не приїздить до нього. Не дзвонить. Не питається, як у нього справи.

— Сер, хто ви? — тихо сказав Джонні, аби не чув Бред.

— Я твій друг, Джонні. У тебе є час поговорити зі мною за чашкою чаю?

Джонні відчув, як він увесь дерев’яніє. Паніка охопила його. Він приготувався оборонятися, коли ж раптом тихий голос у серці наче сказав йому щось — не те, щоб сказав, але дав щось зрозуміти. І Джонні, стримавши гнів, який почав було підійматися в ньому, неголосно, аби не чув Бред, сказав:

— Добре, тільки ви йдіть перші, я підійду за якийсь час. Тут поруч є кав’ярня, «Жовтий дім», чекайте мене там.

Джонні закінчив стригти чоловіка, скинув із нього пелерину, струсив йому пензликом залишки волосся з шиї.

— Чудово! — озвався чоловік, роздивившись себе з усіх боків. — Браво, Джонні!

Коли чоловік пішов, Джонні вийшов через чорний вихід на глуху вуличку і тремтячими руками дістав із кишені пачку з сигаретами. Запалив і трохи заспокоївся. Його руки, вкриті по лікоть рукавами з татуювань, набитих за останні місяці, стрибали, як ненормальні, навіть у кишенях. Йому раптом стало ніяково за свою проколоту губу, і за татуювання, і за пофарбоване у блакитно-зелений колір волосся.

Батько знайшов його.

Він надто довго йшов до цієї свободи, до цього права бути собою, аби тепер взяти і здатися. Якщо батько думає, що якимись своїми хитрощами зможе заманити його назад, у своє пекло, він дуже помиляється. Джонні сплюнув гіркоту від сигарети, роздавив ногою недопалок і пішов у кав’ярню до клієнта з королівства Патала.

***

Навпроти перукарні, де працював Джонні, знаходилася кав’ярня «Жовтий дім», вони часто заходили туди з Бредом та іншими колегами по роботі на обідню каву. Кав’ярня вважалася місцем, де збиралася інтелектуальна публіка — хіпстери, богема, художники. Джонні, накинувши капюшон спортивної роби на голову, аби його не впізнали часом хтось із знайомих, заклавши руки в кишені, перейшов вулицю і рушив до кав’ярні.

Чоловік, якого він щойно стриг, сидів, тримаючи газету, в затишному алькові під сходами. Із трьох сторін він був відгороджений від залу стелажами з книг. Чоловік, прихилившись до вікна, читав у світлі вулиці літературний додаток «Віллидж войс».

— Сер, — сказав Джонні, опинивишись біля чоловіка. — У мене всього п’ятнадцять хвилин, вибачте, я не можу виходити надовго.

Асура Махарадж відклав газету в бік і запросив жестом Джонні до столу.

— Каву? Чай? А може, пригостити тебе обідом?

— Ні, дякую, сер, — сказав хлопець, опустивши очі. — Я недавно поїв. Просто каву.

Асура Махарадж підкликав офіціанта.

— Одну каву. І ще один чай з ромашки, — попросив він. — Ромашка фантастична!

Джонні, відчуваючи себе дедалі більш незручно, витягнув із кишені пачку сигарет, дістав одну і запалив.

— У мене теж не багато часу, — сказав Асура Махарадж, дивлячись у вікно на залиту весняним сонцем вулицю. — Маю сьогодні зустріч із видавцем, — уточнив він.

Джонні кивнув.

— Я знаю, ти думаєш, зараз я буду говорити тобі, як ти повинен жити, Джонні. Ти готовий чинити опір і захищатися, і це правильно, тому що в кожного є право жити так, як він хоче. Свобода. Те, що цінується в Америці найбільше, — Асура Махарадж усміхнувся.

— Але у мене інші цілі, — сказав він. — Я не займу багато часу. Все, що я хочу, це розповісти тобі одну невелику історію, і на цьому все. Ти повернешся на своє робоче місце і забудеш, що колись у тебе був такий відвідувач, — Асура Махарадж усміхнувся ще ширше.

Джонні відчув полегшення.

— Отож, колись давно, в одному царстві жив один маленький хлопчик, якого звали Тедді. Тедді не міг ходити — він народився без ніг, і все дитинство він пересувався, наче велика гусінь. Він був настільки вправним у тому, аби пересуватися без ніг, що не відчував ніякого жалю з приводу того, що був без ніг. Тедді народився у бідній сім’ї чоботяра, він не ходив до школи. Коли йому виповнилося п’ять років, батько дав йому ганчірку, банку вакси й наказав іти на вулицю чистити людям взуття. Батько наказав йому просити по два центи за вичищену пару, це було дуже мало, і батько наказав, щоб Тедді всі гроші, які він заробив за день, до останнього цента, приносив йому.

— Невесела історія, — сказав Джонні.

— Зовсім невесела. Але Тедді не знав, що це — невесела ситуація. Він був іще дитиною, і йому було однаково, що робити і за які гроші. Тому він сидів на перехресті вулиць і голосно кликав: «Чищу черевики ласкавим панам та паням по два центи за пару!». Навпроти Тедді, на тій самій вулиці, сидів жебрак, який кожного дня приходив зранку на те саме місце і до самого вечора просив милостиню у перехожих. Одного дня цей жебрак не витримав і підійшов до Тедді. Він сказав: «Хлопче, слухай,