Темний шлях - Анні Кос

— Ні, — Йорун похитала головою, — я повинна бути на очах, мене мають бачити на стінах. Можливо, я навіть почну ще одні переговори, тоді Талгат не здогадається, що його здобич вислизнула з-під носа. Не забувайте: зрадники можуть бути не лише в Астарте. Так, швидше за все, вони не наважаться відчинити ворота хану, але можуть знайти спосіб, як попередити його, що я втекла. Я залишаюся.

— Це небезпечна ідея. Ті, хто залишиться в місті, можуть не встигнути вийти, — заперечив старий.

— Але невеликому загону буде легше сховатися в плутанині, що неминуче розпочнеться, коли ворота падуть, — не здавалася дівчина. — Залишимо собі найшвидших коней. Ви ж знаєте, ми з Крісгі можемо наздогнати вітер.

— І все ж я вважаю за краще прикривати відступ комусь іншому, — Лонхат також не збирався поступатися. — Якщо Ліда вбито, то ви, пані, все, що ми маємо.

— Не кажіть так, —  голос Йорунн затремтів. — Брат живий, я це відчуваю.

— Дай небо так, щоб ви мали рацію. Але якщо ні? Ризик завеликий.

— Я залишаюсь, і ми більше не будемо обговорювати це. Я не впоралася з захистом міста, ким я буду, якщо втечу, ховаючись за спинами інших? Жоден хольдинг не піде за тією, що зганьбила ім’я роду. Я маю зробити хоча б щось, — вона випросталася й обвела поглядом чоловіків. Глибоко зітхнула і продовжила, даючи зрозуміти, що немає про що сперечатися: — Нам потрібно не більше ста добровольців. Решта повинна негайно починати збиратися і залишати місто. Киньте все, що сповільнить на шляху. Візьміть з собою лише зброю та їжу. Для поранених потрібні вози, шукайте найкращі, тепер наш порятунок у швидкості та секретності.

— Вози не пройдуть яром, — важко зазначив Лонхат. — Занадто крутий спуск, ще й злива, напевно, розмила схили.

— А якщо пристебнути носилки між двома конями?

— Я боюся, що у нас не так багато вільних коней, до того ж їм все одно не вдасться їхати швидко.

— Тоді як везти поранених?

— На жаль, ніяк, — Лонхат ледь витримав три гнівні погляди, Орік стиснув губи та відвернувся. — Хто може утриматися в сідлі, поїде самостійно. Решта... Повірте, вони віддадуть перевагу швидкій смерті, аніж приниженню в полоні або мукам під тортурами.

Йорунн проковтнула ком у горлі, сповзла на лаву і на мить сховала обличчя долонями, намагаючись опанувати себе. Огидна слабкість прокотилася тілом та озвалася болем у скронях.

— Інші варіанти є?

— Мені прикро, але ні.

— Трясця, — вимовила вона ледь чутно. — Тоді робіть.

— Я подбаю про це, моя пані. Для них все закінчиться безболісно.

Вона на мить притисла долоні до очей, намагаючись стримати сльози, потім вперто струснула головою:

— Хто готовий очолити відступ?

— Я залишусь, моя робота — захистити тебе, моя пані. Це наказ Ліда, і тільки Лід може його скасувати, — поспішно відповів Хала.

— Я теж залишаюся, вам знадобляться лучники на стінах, — підтримав Кіт.

— У мої роки бігати по кущах, та й взагалі бігати, недоречно, — озвався Лонхат. — І якщо ви думаєте, що я покину вас, шмаркачей, без нагляду, то дуже помиляєтесь.

— Але хтось повинен вести людей, — розгубилася Йорунн. — Орік? Як твоя рана? Приймеш командування чи тобі надто зле?

— Це не рани, так, подряпини. Вранці зможу битися поруч з вами. Пані, дозвольте мені залишитися і перемогти або померти тут, як дозволяєте моєму батькові.

Йорунн заперечно похитала головою. Вона чула на власні вуха, як лікар заборонив Оріку навіть подумати про те, щоб бігати вгору і вниз по укріпленнях, ворушити рукою та втручатися в бій.

— Ні, вибач, я не можу дозволити цього. Я хочу, щоб ти керував людьми. Ти досвідчений воїн, зрозумієш, як діяти, якщо щось піде не так. Ви повинні прорватися до Гілона. Якщо Лід живий, він знайде вас там.

Орік зблід та поглянув на батька в пошуках підтримки, але Лонхат кивнув:

— Збирай людей.

— У вас замало шансів.

— У нас буде їх більше, якщо ви вийдете, не гаючи часу на балачки. Чим раніше ви покинете місто, тим швидше ті, хто залишається на стінах, втечуть.

— Тоді я зроблю все можливе.

Він вклонився і вийшов, а Йорунн без сил сперлася спиною на стіну:

— Здається, я таки втомилася. Думаю, ви усі також. Йдіть, маємо відпочити хоч годину чи дві. Я побуду тут, якщо не заперечуєте.

Кіт і Хала перезирнулися і мовчки зникли за дверима. Лонхат трохи повагався, хитнув головою, але також попрямував до виходу.

— Ви ще встигаєте піти з сином, — тихо запропонувала Йорунн своєму колишньому вчителю. — Це не буде боягузтвом. Ми маємо цінувати кожну хвилину поруч із рідними.

— Моє місце тут. І рідною людина може бути не тільки по крові, моя пані.

Її губ торкнулася бліда, ледь помітна посмішка:

— Ви такий спокійний, ніби впевнений, що все вдасться. Дякую за це, поруч із вами легше. Але я все одно боюся. Того, що чекає нас завтра, — вона обійняла себе, стискаючи передпліччя крижаними пальцями, — або того, що окрім завтра не буде нічого.

Лонхат підійшов ближче і сидів поруч, майже торкаючись її плечем.

— Страх — це нормально, моя пані. Особливо страх смерті. Безстрашні вмирають першими, ті, хто боїться, мають шанс вижити та перемогти.

— А ми? Чи є у нас такий шанс?

— Хочете правди?

— Так.

— Майже немає. Сили занадто нерівні, занадто багато місця для непередбачуваних проблем або зради. Але те, що ми будемо робити завтра, може врятувати королівство. Вірте хоча б в це.

Йорунн перевела погляд на темне вікно.

— Я б усе віддала, щоб цієї бійні не сталося.

Лонхат міцно пригорнув її до себе, ніби малу дитину:

— Я знаю.

***

За годину до світанку перші загони під керівництвом Оріка почали виходити з міста. Шли через старі північні ворота, які, щоправда, назвали так лише з жартівливою посмішкою. З півночі уздовж міського муру тягнулася довга поросла деревами ущелина, що сягала пари десятків метрів глибини. Схили тут складалися з шаруватої скелястої породи, що як ніж розрізала м'який степовий ґрунт. Сірий камінь вийшов з землі трохи під кутом, а вітер і дощі подрібнили його, перетворивши на своєрідні сходинки. Спуск був досить крутим, камені під ногами стали слизькими після дощу, але обирати змоги не було.